Архітектурна композиція в світлі міфопоетики

Так, у новелі М. Коцюбинського «Intermezzo» інтерпретована міфологічна опозиція «життя-смерть», де символами відношень смерть-народження і упорядкованості, усталеності є Хаос и Космос. Хаос недиференційований, Космос диференційований. Останній має три рівні по вертикалі, орієнтований за сторонами світу і фиксований Світовою віссью. Його простір семантично насичений. У міфопоетичному Космосі новели стикаються місто – як світ земного, наповненого стражданням життя, – і степ – сакральний світ «нижнього неба», води, прапочатку світу. Туди іде герой «Intermezzo», щоб поповнити втрачену життєву енергію. Космічні ознаки світу новели зосереджені «у дворі», в якому опиняється герой. Це в поняттях скандинавської міфології – Мідгард, міфопоетичне сакральне місце, центр, від якого «розгортається» світ. У міфопоетичних традиціях він амбівалентний; і у дворі представлено дім, «налитий пітьмою по самі вінця» – явна відсилка до Хаосу, де темрява і вода рівнозначні. «Занурення» героя в Хаос «відсилає» до міфопоетичної вертикальної вісі, а сакральний світ, у якому він опинився – до сакралізації часу. Автор уповільнює плин часу, вводячи довгі описи поля, що колихається, наче море. Тобто, час новели трактуєтся як вічний час творення світу, він відрізняється від дискретного, буденного часу людей. Можна вважати, що ця сакралізація кореспондується з сучасними концепціями про переведення реального часу у час художній.

Аналогічно розгортається світ від центру у новелі М. Коцюбинського «У грішний світ». У цій новелі акцентовано і ще одну міфопоетичну якість – олюдинення світу і кожного його атрибута. Так, переживання героїнь метафоризовано зовнішніми атрибутами світу: церквою на дні міжгірўя, даною як щось мертве, і сповненим життя сонячним світом, що розкрився перед ними в кульмінаційний момент.

Такий же антропоморфічний опис лісу в повесті О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала». Так само вона уповільнює час і так само інтерпретує вертикальну координату «низ-верх». «Верх» зображений Білим каменем – метафорою вівтаря, світла, неба. «Низ» – водою – метафорою Океану, міфологічної ріки, що кільцем охопила світ. Дається і колористична интерпретація Космосу: чорний, червоний и білий кольори символізують низ и верх. Білий камінь угорі, до якого піднімається героїня, символізує вічні начала любові і переведення її з буденної категорії у сакральну, космічну. І трагедійний кінець – смерть героїні «унизу», її самогубство в водах ріки – не випадково супроводжується описами атрибутів, повўязаних з категоріями «Низа» і «Верха»: з каменем, ніби часткою Білого каменя, і червоною квіткою, яку мала героїня, коли піднімалась до каменя знизу.

Вертикальну міфопоетичну координату інтерпретовано у оповіданнях І. Франка «На роботі», «Ріпник» і у вірші Лесі Українки «Гострим полиском хвилі спалахують... «. Вона панує як композиційна кульмінація у романі Е. Хемінгуея «Острови в океані» – в місцях, що «вибухають» у плавному сюжеті; там, де під час полювання на акулу відбувається становленння героя і в момент його смерті, тобто при переходах у нову якість. Міфопоетичні координати интерпретовані і у віршах М. Волошина «Пустеля» та Е. Верхарна «Далеко за вокзалами. Ввечері».

Музичні твори найбільш емоційно розкривають свою міфопоетичну складову. Так, вагнерівські лейтмотиви, як засіб міфізації, покладено в основу тетралогії «Кільце нібелунга». Багаторазове варіювання одного образу у лейтмотиві дозволяє виявити вічне начало, тобто сакралізувати образ, перетворити його в міф. В тетралогії реалізовано германо-скандинавську ідею «рогнарёк» – загибелі Космосу у світовій пожежі і його поглинання світовими водами, після чого повинно відбутись його нове народження. За центр вагнеровського Космосу править Дім – дім Зиглінды і Зигмунда, посилений Світовим ясенем. Від нього «розгортається» світ. Дім фиксує Світову вісь і звўязує світ людей і світ богів. Оперний цикл починається і закінчується темою води – Хаосу: води Рейну на початку і світових вод – у фіналі. Вони формують традиційне для міфопоетики коло-цикл; ту ж тему вмирання і нарождення Космосу, яку було прослідковано в литературі.

Циклічність є основою в Шостій симфонії П. І. Чайковського, що також варіює тему Хаоса, і в ряді творів А. Г. Шнітке.

У творах видатних майстрів кіномистецтва також інтерпретуються міфопоетичні образи. Так, фільм О. П. Довженка «Земля» присвячено соціальним проблемам, але їх одухотворюють міфопоетичні теми «вічного повернення», за М. Эліаде, карнавальної «веселої смерті», за М. М. Бахтіним, і універсального для індоевропейскої культури «Грозового міфу». Соціальні аспекти фільму – наприклад, розорювання індивідуальних меж – подані як поглинання світу Хаосом, переведення його у початковий стан, що припускає народження диференційованого Космосу. Ця тема реалізується на початку в уподобленому до моря полі. Поле-море співвіднесено з жіночим образом, а він відсилає, у цьому контексті, до образу міфологічної Великоі богині – всесвітньої Матері. Та ж тема проходить у сцені смерті патріарха роду; ця смерть співвіднесена з народженням дитини. І та ж тема – як кульмінація фільму – повторюється у піднесено-трагедійному варіанті у сценах вбивства і похорону героя. І тут – також паралельно – дано сцену народження дитини. Похорон завершується очищувальним дощем; це запліднюючий Землю дощ фіналу «Грозового міфу».

Тема поглинання звучить і в фільмі Л. Вісконті