Дипломатичний протокол та етикет

Правила дипломатичного церемоніалу випливають звичайно із соціального ладу країни, національних і релігійних звичаїв. В Індії та Індонезії, наприклад, почесного гостя увінчують вінком (гірляндою) квітів. На індонезійському острові Балі кожен гість, що прибуває на цю землю, проходить релігійний церемоніал вигнання «злих духів». В історії людства, аж до початку нового часу, тобто до XIX ст., питанням церемоніалу надавалося велике значення (приїзд посла, його одяг, транспорт і т. д). Часто в'їзди послів обставлялися з надзвичайною пишністю, як, наприклад, в'їзд польського посла Яна Глінського в Стамбул (XVII ст.). Процесія розтягнулась через все місто. Її відкривали 37 возів з особистим багажем посла, потім їхали 4 чудові карети з посольським оточенням, 40 польських шляхтичів в одязі з рожевого шовку, розшитого сріблом, йшли за загоном яничарів. За ними вели 28 коней в яскраво-пурпурових попонах, потім йшли 4 трубачі, 12 пажів у вишитому золотом одязі, рицарі і виблискуючі золотом гусари. Одяг посла був обсипаний діамантами. Його оточували 12 гайдуків в шапках з султанами із пір'я павичів. Підкови коней посла були виковані з чистого срібла і заледве тримались на двох ухналях, щоб під час церемонії навмисне могли загубитися, а присутні їх знайшли і дивувались з неймовірного багатства.

Московські царі під час церемонії прийому іноземних послів ледве тримались на ногах під вагою кілька пудових царських шат. Але все це залишилось в минулому, хоча сам протокол продовжував існувати і отримав чіткі форми у спеціальних постановах Віденського (березень 1815р.) та Аахенського (листопад 1818 р.) конгресів. Цими двома документами дипломати держав всього світу керувались протягом майже 150 років аж доки у квітні 1961 р. не була прийнята Віденська конвенція про дипломатичні зносини, що визначила дипломатичний протокол як процедуру визнання держав і встановлення дипломатичних відносин, призначення глав дипломатичних представництв, їх акредитацію та початок діяльності.

З дипломатичним церемоніалом невідривно пов’язане поняття дипломатичного етикету. Саме слово “етикет” увійшло в міжнародний лексикон з часів правління французького короля Людовіка IV.

Етикет – це встановлений порядок, сукупність правил, які регламентують зовнішній вияв людських відносин. Термін “етикет” з’явився у 18 ст., але правила поведінки складалися ще у Стародавньому Єгипті, десь біля 2350 р. до н. е. Тут була написана книга “Інструкція по поведінці”.

Правила етикету обов’язково дотримувалися при підписанні письмових договорів. Перший такий письмовий договір, який зберігся до наших днів, це договір єгипетського фараона Рамзеса II і хеттського царя Хаттушіла III 1278 р. до н. е. З часу підписання цього договору і пішов звичай виготовляти 2 однакові тексти договору.

У середні віки найбільш відомий трактат про норми поведінки “Дисципліна клерикаліс”, виданий у 1204 р. Цей трактат складений іспанським священиком Педро Альфонсо. Книга була призначена для священиків і монахів. На її основі виходять посібники по етикету в Англії, Голландії, Франції, в німецьких та італянських землях. В їх змісті превалювали правила поведінки за столом, але висвітлювалися в тій чи іншій мірі і питання ведення бесід, прийому гостей. В Росії за часів правління Петра I найбільш популярною була книга “Юности честное зерцало, или Показания к житейському обхождению”. Етикетні норми і правила поведінки в кожній країні складалися протягом століть і в своєму удосконаленому, відшліфованому вигляді сьогодні складають сукупність правил дипломатичного етикету, що включає правила поведінки дипломатів в гостях, в громадських місцях, на вулиці, за столом тощо.

3. Протокольні правила, як це зазначалося вище, виникли не одразу і не в результаті винаходу, зробленого дипломатом чи дипломатичним діячем, або рішенням міжнародного форуму. Історично правила дипломатичного протоколу виникли в глибині віків, починаючи з утворення примітивних державних форм, в результаті частого та одноманітного додержання звичаїв і умовностей в спілкуванні при тотожних за суттю подіях – об'ява війни, пропозиція про примирення, укладення договорів та ін.

Звичайно, що правила і норми дипломатичного протоколу кожної країни мали свою історію виникнення. Так, у Київській Русі, угоди з іншими державами скріплювалися присягою, яка називалася “крестное целование”. Великий князь, пізніше цар присягав у присутності іноземних послів. Придворний протопіп після молебну читав грамоту, тобто угоду-лист про зміст вічного миру, за ним повторяв слова цар, а текст грамоти в той час лежав під Євангелієм. Після закінчення читання клятви цар прикладався до хреста і, взявши грамоту віддавав її послам держави з якими заключалася дипломатична угода. Виконуючи з усією пунктуальністю згаданий обряд, царі також слідкували за дотриманням його іноземними послами. Зокрема, Іван Грозний вимагав, щоб хрест цілували, а не тільки прикладалися до нього. Відомо, що до кінця 17 ст. Царі угод не підписували, а підписували за них і від їх імені царські дяки.