Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст.

Прето (ж) неха (и) осторожно (ст) жены себі мают: и пу (д) боко (м) малы (х) діте (и) не покладаютъ93.

Приспання власної дитини матір’ю в тогочасному суспільстві вважалося не злочином, а радше гріхом. Поет і священик другої половини XVIII ст. Іван Некрашевич у сатиричному вірші описав ситуацію, де прихожани писали донос на попа; серез закидів священику зустрічаємо й таке:

Солоха Федьківна дитину приспала Говіла цілий піст і в куні стояла94.

Автор кепкує над символічним покаранням за подібні переступи – обмеження у їжі, що і так припало на піст, та перебування в куні, зображаючи їх при цьому як приклад жорстокості попа.

Історики-демографи визнали існування за ранньомодерної доби байдужого ставлення до маленьких дітей, з ними солідаризуються французькі історики ментальності, котрі зауважили рідкість згадок про них і їхню смерть у сімейних щоденниках95. Спробую перевірити цю тезу на українському матеріалі, звернувшись до щоденника генерального хорунжого Миколи Ханенка, який охоплює 1727-53 рр. Упродовж цих років автор практично щодня нотував усе, що заслуговувало на його увагу. У записі від 23 листопада 1731 р. читаємо: «Дал Алексию 1 р. 50 к., а прежде забрал он же на слидуючий службы его рок 50 к., и того стало 2 р. сполна, а рок начался от 8. Чубе даны 5 к. За чинбу лисиц. На молебствие у Вознесесения 40 к., на молоко для детей 3 к. Сего числа в 3-м часу пополудни даровал мне Бог сына, котрому дано имя Петр по числу сего месяца 25-му. Священнику за молитву 30 к., паламарю 3 к. «96.          

Наступний запис про Петра датований 28 листопада цього ж року: «Од- правлено крещение сыну нашему Петру, котрому восприемником был господин полковник стародуб. Александр Іванович Дуров и ея м. панея Андриева Миклашевская»91. Наступний- 3 грудня 1731 р. : «Сего числа умовили мамку до Петруся на рок, а давать ей грошми пять коп. «. Наступна згадка про Петруся датована 10 березня 1732 р. і теж пов’язана з його нянькою: «Мамце Петрусевой сего числа дано 30 к. «   . Останній запис, де згадується хлопчик, внесений у щоденник Миколою Ханенком у зв’язку зі смертю сина. Під датою 4 лютого 1733 р. читаємо: «В Эсмани службы Божой выслушав и пообедав (гдерозышлось на розницу 12 к.), прибыл до Глухова в 1-м часу по полудни и тут зараз пошол до двора ясневельможного, где застал еще при концу обеда, тут же застал их милостей [... ] (автор перераховує, кого застав, хто кому доводиться родичем, що робив за обідом – І. С.). Тут же получил я ведомость, что сын мой Петр представился в Стародубе прошлого генваря 18, болезнию на болячку под горлом»   .

Отже, безпосередньо Петру в щоденнику присвячено три записи (ще двічі згадується його нянька), які фіксують його народження, хрещення й смерть. Усі ці події описані одним реченням після переліку інших денних клопотів, адже зміст записів свідчить, що Микола Ханенко писав свій щоденник увечері чи наступного дня. Того дня, коли надійшла звістка про смерть сина, він записав, що витратив 12 копійок, зустрів за обідом «пана Павла Апостола, полковника миргородского (который недавно оженившись в Смоленску на дочери тамошнего шляхтича Никола Юрьевича Анде- лярта) «100, а вже потім скупо й лаконічно згадав про дитину .

Однак це не означає, що Микола Ханенко не любив своїх дітей. У його щоденнику є записи про старших із них. Починаючи з 1742 р., він часто згадує сина Василька , який їздив з батьком у справах, допомагав йому. При цьому батько, наприклад, детально описував дитячий костюмчик Василька чи відзначав його повернення додому з якої-небудь поїздки. Показовим є запис від 3 квітня 1743 р. : «В сей Светлаго Воскресения Господня праздник сын мой Василь и другие малые дети причащались в церкви горо- децкой»т. Микола Ханенко згадує на ім’я лише старшого сина, у той час як малі діти названі «другие».

Подібну картину зустрічаємо і в народній творчості: жартівлива пісня про сімейку Омелька аналогічним чином перераховує дочок:

Та дві Насці в запасці Та дві Христі в намисті Та дві ляльки в колисці104.

Таке ставлення до дітей різного віку, очевидно, вважалося нормою й відповідало тогочасним настановам. Уже відомий нам Климентій Зіновіїв повчав матерів, котрі плакали за своїми померлими дітьми:

Бо та (к) чинити вЪрнымъ не годи (т) си по мало (м) плака (т) ко (т) рое вме (р) твит (ъ) сА.

Абы здоров (ъ) е а ш (т) роча будетъ: я (к) продо (л) жит (ь) сА вік и преізбудеть.

Пла (ч) те по таки (х) що хлЪбъ поядаютъ да (р) мо: а в (ъ) млады (х) лТтехъ умираю (т). [... ]

А малая дытина власне не бувала: бо еще до утраты васъ не привожала105.

Отже, священик, висловлюючи прагматичні міркування, радив переживати за тих дітей, що вже старші та їдять хліб. На цьому наголошує і Б. Мі- ронов,