«Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН (р) наприкінці 1960-х – та у 1980-х рр..)

 

Гай-Нижник П. П.

 

Висвітлюються засади моделі державного ладу в майбутній Українській Самостійній Соборній Державі та державотворча ідеологія українського націоналізму, прийняті у програмних постановах IV Великого збору ОУН (С. Бандери) у 1968 році. Автор аналізує передумови і причини, що спонукали Провід ОУН до прийняття нової програми і нового бачення укладу майбутньої української державності.

Ключові слова: ОУН (р), Бандера, Українська Самостійна Соборна Держава, український націоналізм.

IV Великий збір ОУН (революціонерів-бандерівців) вже давно був на часі. Щонайшвидшого його скликання ще за життя прагнув й неодноразово вимагав С. Бандера ще наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років. Відтак цей Великий збір планувався як знаковий і переломний в історії Організації та за нових світових геополітичних та внутрішніх українських обставин, які кардинально змінилися за 25 років від часу останнього (ІІІ-го) Великого (надзвичайного) збору, який відбувся у далекому 1943 році [3].

Водночас важливим поштовхом до активізації підготовки нового Великого збору й виставлення центральним його питанням вироблення більш чіткої й всебічної моделі майбутньої Української держави та її соціально-політичних засад, поряд з проблемами внутрішньої структуризації та відшліфування ідеології, стали поява т. зв. “шестидесятників”, посилення дисидентського руху в СРСР загалом й в УРСР зокрема, низка народних протестів і повстань на теренах Радянського Союзу (Норильськ, Темір-Тау,

Новочеркаськ та ін.). Відтак Провід ОУН (р), який перебував в еміграції, сприйняв низку протестних виступів, страйків і новий виток судових процесів над дисидентами як зародження нової революційної хвилі, які покладуть початок кінцю радянській владі в Україні й призведуть невдовзі до краху Радянського Союзу внаслідок вибуху ланцюга національно-визвольних революцій.

Тож перед Проводом ОУН (р) логічно і нагально постали питання “чи може будь-яке українське політичне середовище або партія на еміграції пов’язувати сучасний національний визвольний рух в Україні із собою, як вияв свого ідейного чи політичного впливу на революційні процеси в Україні? ” (О. Дніпровий) [4, с. 116]. На думку провідників

Організації, “революційні процеси в Україні виросли на збройній і ідейній базі українського націоналістичного підпілля – ОУН-УПА”, а тому й було зроблено висновок: “Націоналізм в Україні зростає і перемагає, вклад ОУН-УПА в боротьбу українського народу такий великий, що він став підгрунтям революційних процесів в Україні” [4, с. 117]. В Проводі ОУН були майже переконані, що в СРСР “народні маси досягнули вже досить високого ступеня революційної свідомости і тому дальше поглиблювання її може довести до революційної ситуації” (О. Мартович) [9, с. 158] й, “борсаючись в непереборних протиріччях, імперія в загарбницьких конвульсіях іде до розкладу” (І. Берест) [1, с. 124]. Отже, за таких обставин та розуміння ситуації в УРСР, Провід ОУН активізував свою діяльність й, власне, перейнявся питанням: яку державну модель Організація запропонує українському народові та який соціально-політичний лад впроваджуватиме ОУН в Україні після перетворення революційного руху на нову національно-визвольну війну й, зрештою, відродження Української державності. Відповідь на це (та інші) питання й мав дати IV Великий збір Організації Українських Націоналістів.

IV Великому збору передувала VI Конференція ЗЧ ОУН (1964 р.), яка рекомендувала Великому зборові ОУН “приймати рішення не тимчасового значення для всієї ОУН також у тому випадку, коли б на нього не змогли прибути на час делегати з Українських Земель” [19, с. 80]. Підготовка до Збору тривала понад два роки. Доповіді і матеріали на збір писалися від 1966 року.

Великий збір ОУН (революціонерів-бандерівців) відбувся в двох частинах навесні 1968 року. ньому прийняли участь майже 200 делегатів, які працювали на пленарних засіданнях та у складі 15 комісій. Учасники Збору “доклали багато зусиль для можливо точного й всебічного опрацювання ідейних, політичних і тактичних засад боротьби та вперше виклали для широкого загалу членства генеральні лінії стратегії революції й переходового етапу закріплювання української державносте” [17, с. 4].

На цей час Організація втратила своїх видатних провідників (про що на відкритті Великого Збору згадав член Бюро Проводу ОУН Я. Стецько) : провідника ОУН С. Бандеру, голову Проводу ОУН, головного командира УПА і голову Генерального Секретаріату УГВР – Р. Шухевича (Тур – Лозовий – Чупринка), членів Бюро Проводу ОУН – Маївського і Волошина, голову І Конференції поневолених народів і Збору УГВР, членів Проводу ОУН – Мирона-Орлика, Турковського, Старуха, Арсенича, членів Проводу ОУН – шефа Головного Штабу УПА ген. Грицая-Перебийніса, шефа Головного Штабу УПА – полк. Гасина-Лицаря, командира УПА-Захід – полк. Шелеста, командирів УПА – Ясеня, Саблюка, Гругіта-Різуна, Коника, Хріна, членів ОУН – Зенку Левицьку, Світляну, Степову, Галину Стельмах, Олійника та багатьох інших.

У своєму вступному слові новообраний голова ОУН (ЗЧ ОУН) Я. Стецько (до нього провідником ОУН (р) був С. Ленкавський, що очолив організацію після смерті С. Бандери), зокрема, наголосив, що “IV Великий Збір ОУН мусить стати на висоті свого завдання й висунути такі ідейно-політичні, програмові й стратегічні проєкції, які посунули б уперед нашу націоналістичну думку, поглибили б революційно-визвольну концепцію боротьби й дали б дальші всебічні дороговкази кадрам нації” [12, с. 35]. Я. Стецько нагадав, що Україна захищає національний