«Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН (р) наприкінці 1960-х – та у 1980-х рр..)

Такі вихідні ідейні та світоглядні засади ОУН (р) передбачала привнести на українські землі в часі здобуття і відновлення Української Соборної Самостійної Держави, яка мала постати у процесі розгортання революційно-збройного зриву в Україні.

У цей революційний період здобуття і початкового закріплення Української держави з ініціативи та в оперті на політичне керівництво зриву та його збройні сили було б створено Українське Революційно- Державне Правління (УДП) та Територіальні Управління – свого роду тимчасовий воєнно- політичний уряд, якому залежала би уся повнота влади “до закінчення визвольної війни проти Росії і проти всіх інших можливих агресорів України” [17, с. 133].

Передбачалося, що УДП видасть розпорядження, у якому узаконить попередні (“доосновні”) зміни тогочасного окупаційного державно-політичного, соціально-економічного та культурно-церковного ладу. Зміни ці впроваджуватимуться в життя безпосередньо з хвилини перебрання влади, твореної знизу на місцях. Територіальні Управління, в свою чергу, створюватимуться з обраних чи покликаних громадян- патріотів та з перевірених у революційно-підпільній і збройній боротьбі членів революційно-визвольної організації й гарантуватимуть знищення російської (радянської) системи влади через встановлення українського ладу і порядку на звільнених теренах.

Головне командування революційно-збройних сил буде призначене УДП або ж створене в перебігу революційної боротьби і затверджене УДП. УДП також мало б докласти усіх можливих зусиль, аби революційний зрив не був локалізований на Україні, а охопив решту поневолених народів. Крім того, УДП мусило б передбачати різного роду ворожі диверсії й у зародку придушувати створення будь-яких російських антирежимних формацій, що своєю метою ставили б збереження російської імперії навіть в іншому вигляді.

Тим часом Територіальні Управління зосередили б свою увагу на всебічному зміцненні антиросійського, протиокупаційного фронту та можливих чужоземних інтервенцій, на забезпеченні фронтових потреб і усього необхідного для населення сіл і міст.

Підпорядковуючись УДП, Територіальні Управління мали також зконцентруватися й на своєму основному завданні -повносяжномуперебранні влади на звільнених теренах й негайного запровадження “програми-змісту державності” в усіх ділянках життя, але перш за все – заходам, що зміцнювали б протиросійський збройно- визвольний фронт. Вони також розпоряджалися б усім громадським майном, окрім того, яке мало б бути розподілене поміж громадянами у приватну власність.

УДП, зі свого боку, мало залучати до державно- творчої співпраці усіх мешканців України, без різниці національності, які визнали б українську владу, долучилися б до боротьби за державність і до державного будівництва згідно до принципів, проголошених Українським Державним Правлінням. Лояльним до антиокупаційної революційно-визвольної боротьби національним меншинам України УДП гарантувало би права рівні з українцями. Натомість до тих жителів України, без різниці національності, які противилися б її державній незалежності, мали б бути застосовані “суворі революційні закони” [17, с. 133- 135].

Комуністична партія підлягала забороні, усі її осередки оголошено поза законом, а майно конфісковано. Подальша приналежність до компартії (як п’ятої колони Росії) у той перехідний період каралася б відповідно до чинних революційних законів. Ліквідації, як засоби окупації та народовбивства, підлягали усі елементи радянської влади (КДБ, міліція, дружинники тощо), а на окупантів і зрадників очікував революційний суд. Разом з тим колишня приналежність до компартії чи державного апарату не трактувалася б як злочин, натомість розглядалася б з огляду на індивідуальну діяльність певної особи за часів окупації й не могла би бути причиною її дискримінації у громадянських правах (у разі, якщо ця особа не чинила злочинів проти власної нації та людяності, а у хвилі всенародного зриву стала на бік національної революції). Так само колишні радянські службовці, що не мали б за собою антиукраїнського минулого і виявили б активну лояльність до української державності, змогли би залишитися у новому державно-адміністративному апараті.

Усі політв’язні і покарані за порушення законів окупаційного (радянського) режиму підлягали негайному звільненню й здобули б, як і всі жертви російського терору, всебічну допомогу. Звільненню не підлягали лише кримінальні злочинці та прибічники єдиної Росії.

Радянське окупаційне законодавство, яке б суперечило почуттю правосуддя та правовим традиціям української нації підлягало скасуванню (тимчасово могли залишитися чинними лише ті закони, що не суперечили б правам суверенної нації та правам і свободам людини) [17, с. 136-137].

Логіку та доцільність такого кроку провідний правник ОУН Є. Орловський згодом пояснював так: “Особливої уваги на переходовому етапі слід надати суддям з народу, яким допоміжними будуть фахові судді. Це треба розумно уточнити.

Методи покликування і способи перевірки кандидатів треба заздалегідь опрацювати, щоб часом через запізнення з судами не дійшло до самосудів. Два елементи: сумління і гарантія законности та фаховість треба зсинтезувати. У багатьох випадках муситимемо залишити вимір справедливости, тим більше в переходовий час, народньому відчуттю справедливости, доки не буде створена нормальна правова система.

У часі повстання революційні суди мусять діяти найбільш тактовно, бо всяке “партійне” судівництво може бути фальшиво зрозуміле. Натомість воєнні трибунали – повстанські