«Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН (р) наприкінці 1960-х – та у 1980-х рр..)

Збір заявив, що підтримує висунене ІІ-м і закріплене ІІІ-м Великими Зборами гасло “Свобода народам – свобода людині! ” й схвалив чергове гасло боротьби: “Київ проти Москви! ”. Член Бюро Проводу ОУН і голова Підготовчої Комісії Збору З. Карбович згодом підкреслював, що “IV В[еликий] З [бір] кличем “Київ проти Москви! ” вже уточнював історично-традиційну, віковічну українську якість, що у самій основі протилежна до московської, в історіософічному, культурному, соціологічному, соціяльно-політичному, економічному, релігійно-духовному й етично-моральному аспектах” [5, с. 49].

Члени ідеологічної Комісії Великого збору виразно оформили в постановах тезу про примат духу в політичній філософії українського націоналізму [15, с. 10]. При цьому було зазначено, що український націоналізм відкидає “великопростірні інтернаціональні концепції”, які не визнають права всіх народів на їхні незалежні національні держави, які мають на них таке ж право, як і людям усього світу належить право на особисту свободу. Тож “запорукою миру і справедливости у світі є організація світу на принципі національних держав” [17, с. 107, 109].

Відтак природнім було й те, що українські націоналісти визнавали (і визнають дотепер) Українську національну державу за єдину форму організації нації, яка забезпечує найкращі умови для всебічного розвитку її духовних і фізичних сил, яка гарантує нації суверенну владу, котра випливає з найглибших почуттів і прагнень народу, що хоче бути господарем на власній землі та творити на ній свою владу.

Вказуючи на головні ідеологічні й політичні принципи українського націоналізму, які, природно, ОУН прагла привнести й у засади нової Української держави, зазначалося, що в соціальній площині український націоналізм “здійснює концепцію такого ладу, що спирається на засадах правовости, соціяльної справедливості та гармонійного урівноваження індивідуальних прагнень із вимогами і потребами всієї спільноти. Він відкидає визиск людини людиною або режимом, визнає право на індивідуальну творчість і приватну власність, створює можливість вільно розпоряджатися прибутками власної праці” [17, с. 109- 110]. Цей соціальний лад мав би базуватися на концепції співпраці усіх соціальних прошарків народу, виростати на ґрунті української духовності та побутових традицій, що тільки йому притаманні, й не наслідувати чужих соціалістичних, капіталістичних чи ліберальних “спекулятивних” доктрин, а технічні здобутки і соціальні досягнення інших світових націй належало самостійно перетворити відповідно до власних потреб. У цих засадах яскраво простежується певний вплив на ідеологію ОУН (р) націонал- консервативних ідей, які з часом корегували й трансформували початкову ідеологію ОУН першої половини ХХ ст.

Відтак поняття українського націоналізму ХХ ст. вже трактувалося “значно ширше від самого поняття визволення нації”. Тепер він схилявся до сплетення націоналістичної ідеології та консервативних (традиціоналістичних) засад, як “в духовому засягу комплекс ідей, які мають за мету оновити й оформити українську націю в єдину політичну, культурну, релігійну та етично-моральну цілість із власними традиціями і волею реалізувати їх у житті” [17, с. 111]. Відкидаючи тезу, що діалектичного матеріалізму про те, що основою буття є матерія, ОУН у своїй світоглядній ідеології визнавала, що прапричиною всього буття є Абсолют-Бог у його християнському розумінні, а рушієм людського життя, укладу суспільства, суспільних та політичних процесів є людина, а не виробничі відносини.

ОУНівський фахівець з права Є. Орловський з цього приводу відзначав, що націоналізм як ідея може бути основою в державі для не лише однієї політичної організації, які можуть різнитися концепціями, а й, навпаки, корисним, позаяк засвідчуватиме перемогу ідеї нації над ідеєю лібералізму. “Була доба лібералізму, соціялізму, приходить доба націоналізму, – зауважував він, – отже і з тим приходять закономірно різні політичні організації націоналістичного типу, наприклад, одна більш консервативна, інша більш революційна (формула Липинського для інших – щоправда – формацій) ” [10, с. 71-72].

В цьому контексті Є. Орловськийапелював, зокрема, і до В. Липинського, і до Д. Донцова: “Не обов’язково бути “демократом”, щоб гарантувати вольності, елімінувати тоталітаризм, бо, наприклад, теорія

Липинського є “антидемократична”, але вона краще гарантує свободи, як демоліберальний устрій. Липинський є принциповим ворогом “демократії”, яку він знає лише в знаках наведення, але Липинський є також великим захисником свободи одиниці. Він гарантує своєю державно-політичною концепцією всі вольності краще, як ліберально-демократичний устрій. Ідеологія Донцова є протиставною ліберальній демократії, але вона не менше послідовно захищає гідність людини як Богоподібного єства в різних її аспектах” [10, с. 72]. При цьому ідеолог ОУН (р) вважав, що “державно-політичну теорію Липинського (не так соціяльно-економічну) треба студіювати при формуванні нашого державно-політичного устрою. Липинський при всій своїй соціяльно-економічній реакційності з державно-політичного устроєвого погляду має глибокі українські первні, яких елімінувати не можна. Зле сталося, що він досі – принаймні у винятках – не перекладений на чужі мови. Його “Листи [до братів-хліборобів]” в аспекті будови держави мають невичерпне джерело нових думок. Він переріс усяких Сорелів і т. п. ” [10, с. 72]. При цьому автор зауважив, що попри все вищевказане, ідеологія ОУН має все ж таки власне спрямування.

Голова ОУН Я. Отецько у своїй статті “За що і проти чого боремося? (Ідейно-програмові позиції нової України) ” згодом писав, що Організація заперечує твердження про “кінець національної, християнської і взагалі релігійної доби, як і етичних систем, що випливають з релігійних і національних