«Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН (р) наприкінці 1960-х – та у 1980-х рр..)

Перш за все беззастережно відкидалися будь-чиї претензії на українські етнографічні землі й, відтак, “передумовою співпраці і приязні України з її сусідами є визнання обома сторонами принципу державної незалежности і етнографічного принципу як основи для територіального розмежування» [17, с. 181]. Отже,

ОУН (р) бачила Українську Самостійну Соборну Державу як єдиний державний організм усіх українських етнічних земель, що на той час входили до складу не лише УРСР, а й до складу інших республік СРСР (переважно Росії – південні частини Курщини, Бєлгородщини, Вороніжчини, Кубань) та сусідніх держав (переважно Польщі – Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Посяння) тощо (тобто від Сяну до Дону й від Тиси по Кубань).

Щодо міжнародних відносин та зовнішньої політики, ОУН (р) залишалася на позиції, що не лише російсько-радянська імперія має розпастися, а й мусять прийти до занепаду й західні європейські імперії. Проте перебудова їхніх нещодавніх колоній на незалежні суверенні національні держави повинна здійснюватися не за колишнім колоніально-адміністративним принципом, але згідно з національно-етнічних підстав. ОУН (р) також виступала проти двополярності світового укладу, передбачаючи його безперспективність, позаяк число держав, які володіють атомною зброєю дедалі збільшуватиметься. Відтак, кожного часу на розвиток міжнародних подій, зокрема на рівновагу сил у світі, “великий вплив мають і матимуть нові технічні та наукові досягнення, зокрема практичне застосування нуклеарної енергії для мирних і воєнних цілей” [17, с. 170].

Тож у цьому висновку ОУН (р) цілком прозоро проглядається перспектива до оволодіння атомними технологіями та атомною зброєю й майбутньою Українською державою. І саме незалежна Україна буде відігравати провідну роль у світовому процесі розгортання національно-визвольних рухів та має стати вагомим світовим гравцем у часи, коли розвиток міжнародних відносин “сприятиме у ще більшій мірі поліцентралізації і фраґментаризації політичних, воєнних і господарських бльоків, що уможливить творення нових силових центрів” [17, с. 172].

Чи покладалася ОУН (р) на визволення України з-під комуно-більшовицької окупації внаслідок ядерної війни? Відповідь однозначна – ні. Усвідомлюючи ядерну загрозу, Організація не воліла такого вирішення проблеми державності, позаяк розуміла катастрофічність такого розв’язання питання, адже у цьому разі Україна ставала би ціллю удару у відповідь і, як наслідок, могла би перетворитися на ядерне попелище [2, с. 202-204]. І про виразно було сказано вище у постановах IV Великого збору ОУН. Згодом Я. Стецько додавав з цього приводу наступне: “Причина моральної й ідейної кризи, що постала у відхристиянізованому світі з приводу страху перед термоядерною зброєю, ідеологічно й мілітарно- політично на ділі не існує в Україні тому, що розвал московсько-большевицької імперії здійсниться шляхом національно-визвольних революцій, проти яких окупанти не спроможні застосувати термоядерної зброї. З другого ж боку, “термоядерний пат” великих потуг також виключає термоядерну зброю, як засіб практичного застосування, подібно, як у минулому великі потуги зрезигнували з хемичної і бактеріологічної війни” [16, с. 31-32].

Так само в ОУН (р) не вважали, що українську державність можливо буде досягнути виключно за допомогою зовнішніх сил чи внаслідок війни західного світу із комуністичних блоком на чолі з СРСР. Так, наприклад, О. Мартович (як і, власне, С. Бандера, Я. Стецько та інші), вважав, що “стороння інтервенція не впливає корисно на розвиток революційної ситуації, навпаки – вона шкодить йому” і що “навіть “палацевий” чи “революційний” переворот у Кремлі, здійснений, напр., для “демократизації” імперії, не означатиме ще завершення української визвольної революції та досягнення революційної мети українського народу.

Еволюційний шлях чи стороння інтервенція можуть принести ідентичні наслідки” [9, с. 157, 163]. Він був переконаний, що “ні еволюційним шляхом, ні з допомогою сторонньої інтервенції визволення України не можна досягнути” і що “обидва ці шляхи (еволюція і інтервенція) можуть мати для української справи катастрофічні наслідки”, тож здобути Українську державу Організація мала намір через національну і соціальну революцію й національно-визвольну боротьбу українського народу [9, с. 161].

Загалом ОУН (р) у своїх державотворчих устремліннях виступала: за національну державу, проти колоніального поневолення; за повну свободу національної політичної і культурної думки та дії, за вільну творчість, за власний національно-культурний зміст, за світлі національні традиції, за соціальну справедливість і матеріальний добробут; проти російського шовінізму та імперіалізму, проти західного неоімперіалізму, неоколоніалізму, лібералізму, проти глобалізації, інтернаціоналізму, комунізму, духових, політичних, соціальних і культурних обмежень; за українську правовість, базовану на пошануванні прав людини і ролі держави, за традиціоналізм і єдину соборну Українську Церкву; за індивідуальну, кооперативну та громадсько- державну власність на засоби виробництва і торгівлю, проти колективізму в сільському господарстві і державного капіталізму; за Україну як унітарну національну соборну державу, парламентську республіку з багатопартійною виборчою системою й обмеженою демократією (заборона антиукраїнських, антидержавницьких організацій та комуністичної партії та її ідеології, заборона так званого націонал-комунізму, заборона РПЦ) тощо. “Український націоналізм гарантує повністю проведення вільних і безпосередніх виборів, – як згодом писав голова ОУН (р) Я. Стецько, – повну свободу для творення політичних організацій (неворожих у принципі українській незалежній державі), профспілок і всяких інших