«Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН (р) наприкінці 1960-х – та у 1980-х рр..)

Охорона народного здоров’ я. В основу системи охорони здоров’я мала бути покладена засада всебічного зміцнення фізичних та духовних сил українського народу в цілому та кожної окремої людини-громадянина зокрема без огляду на її маєтковий стан. З цією метою передбачалося об’єднати зусилля у гармонійному поєднанні державної, громадської та приватної ініціативи, тобто допускалися усі форми власності лікарняними установами або ж їхнє взаємодоповнення.

Загалом, як зазначалося у проекті державної моделі України, виробленого IV Великим збором ОУН, система охорони здоров’я мала охоплювати заходи, спрямовані на: а) загальне оздоровлення населення, зміцнення та покращення його здоров’я; б) зміцнення фізичного та духовного здоров’я нації; в) попередження захворювань, зменшення захворювань, зниження рівня смертності, збільшення народження, продовження життя, підвищення працездатності населення; г) організацію медично-санітарних та профілактичних установ; ґ) організацію оздоровчих і лікувальних пунктів; д) якнайкраще забезпечення української армії усіма видами медичної обслуги.

Ці та інші заходи (як то: вироблення законодавства в галузі охорони здоров’я, заходи санітарно-гігієнічного та профілактично-лікувального характеру, загальне планування їхньої мережі, контроль медичної допомоги тощо) повинні були в основному перебувати у руках державної влади і забезпечуватися державним бюджетом. З метою уникнення бюрократизації медичної допомоги, амбулаторна (тобто позалікарняна) допомога мусила спиратися на мережу приватно- практикуючих лікарів. Медичні заклади, як і фармацевтичну промисловість та мережу аптек, могли б провадити як державні, так і громадські чи кооперативні інституції й приватні особи. Контроль усіх цих установ і підприємств здійснювали би державні органи охорони здоров’я [17, с. 161-163].

“IV В[еликий] З[бір] ОУН, – як цілком слушно зауважував згодом у 1975 р. один з його учасників З. Карбович, – зробив виправдану спробу зформулювати ідейно-світоглядові, політично-програмові, політично- стратегічні й міжнародньо-політичні позиції, адекватні – як виявило останнє п’ ятиріччя – становищу в Україні, що бореться, в імперії й у міжнародньо-політичній дійсності... IV В[еликий] З [бір] не тільки дав глибинне обґрунтування генеральному напрямкові революційних процесів, але й став в означених відношеннях проекцією систематичної унапрямлюваної дії на майбутнє” [5, с. 54-55]. Значення IV Великого збору полягає і в тому, що він вніс деякі корективи та доповнення до ідеологічно-політичних засад ІІІ-го Великого збору, що відбувся в Україні в умовах двофронтової війни (1943 р.). Тоді, як зауважував один з учасників Збору, “деколи політично-тактичні прийоми були висувані в цілісній системі (світогляд – ідеологія – політика – стратегія й тактика) на передові місця, тобто навіть часом перед ідеологією й політикою та стратегією, з чого виникала, наприклад, потреба зробити уточнення й доповнення на Конференції Проводу ОУН на українських землях в червні 1946 р., згодом в 1950 р. в політичних, державно-устроєвих і соціальних питаннях” [15, с. 3-4].

Такою було бачення державної моделі ОУН (р). Як видно з інших матеріалів цього Великого збору, що природно частково доповнюють ОУНівський проект “Українська Держава і її організація” ця самостійна соборна держава мусила б бути унітарною з обмеженою демократією для т. зв. антидержавницьких кіл громадянства (таку тезу провідники Організації висували не лише як ціль, а й як аксіому, закликаючи запобігати “можливому відродженню шкідливої орієнтації української прилюдної опінії на т. зв. “ліберальні рухи” в Росії” та “поборювати ворожі для УССД ідеї, що їх вороги України підсувають нам як підмінку, пропагуючи ідеї “демократії», “федерації» і т. д. ” [17, с. 166, 165]. Відкидала ОУН (р) й ліберально- демократичну риторику й “ті течії, що під покришкою фраз про “демократію» чи “лібералізм» морально послаблюють націоналістичний рух на чужині та розкладають громадянство» [17, с. 167]. Пропонувалося також повертатися до традицій в їх оновленому викладі, зокрема до 1918-го року, до козацьких і княжих часів тощо. Один з розробників державної моделі й теоретик- правник ОУН (р) Є. Орловський зауважував з цього приводу, що, не відкидаючи досвід інших держав і народів, “треба шукати первнів для нашого державно- політичного устрою. Простудіювати це, простудіювати козацький устрій, Липинського, Липу, очевидно, Донцова, – і на цьому спиратися»[10, с. 77].

Слід також додати й деякі аспекти до трактування ОУН (р) державної соборності України, зокрема до принципу боротьби за відновлення незалежної суверенної держави на цілій українській етнографічній території й тривалому збереженні та закріпленні її за українською нацією. В цьому контексті, попри спрямування усіх сил проти Росії, українці муситимуть розв’язати спірні проблеми із своїми безпосередніми сусідами, зокрема й з поляками. Так, наприклад, Організація констатувала розгортання політики національної й релігійної дискримінації, морального терору, денаціоналізації українців у Польщі та загрозу “знищення їх біологічної субстанції, зокрема на Закерзонні» [17, с. 215]. Тож було сформульовано завдання домогтися повернення примусово переселених на польські території українців на свої прадідні землі, які є нероздільною частиною української національної території, тимчасово окупованої Польщею, а також домогтися від Ватикану створення у Польщі українського Екзархату, як запобіжної міри проти латинізації українців, уможливлення українських богословських навчань й досліджень та нівелювання антиукраїнської пропаганди у костьолах. ОУН (р) твердо заявила, що постійне поновлення польськими політичними середовищами претензій до етнічних українських земель не створить сприятливої атмосфери