Фізичне виховання дітей раннього віку на засадах народної педагогіки

Дуже корисним для малюків є повзання, яке стимулює загальну рухову активність та розвиток м’язів плечового поясу (що покращує вентиляцію легенів, попереджує в майбутньому порушення постави), при цьому посилюється кровозабезпечення органів і тканин, поширюються пізнавальні можливості дитини.

Ще не так давно нам рекомендували не потакати примхам немовлят, не брати їх на руки і нав’язували цю точку зору матерям, починаючи з пологового будинку. Тепер ми, на щастя, стали більше довіряти законам природи. Нині новонародженого в багатьох пологових будинках вже не забирають від матері, а зразу ж кладуть поруч з нею для захисту його біополя.

Вважалося, що дитина повинна рости не тільки відповідно до своєї природи (як дерево або травичка), його треба «доробляти» через слово, рух, вводячи в світ людської культури. Тільки коли дитина почне ходити і вимовить перші слова – людина «відбулася». При активній участі дорослих у дитини формувалися уявлення про навколишній світ; при цьому значну роль грали колискові пісні, казки, загадки, іграшки, ігри і ін. Формування самосвідомості дитини закріплювалося і підтримувалося за допомогою обрядів і практичного навчання прийнятим соціальним нормам. Приведемо як приклад прислів’я про психологічні особливості особи дитини, що дійшли до нас з часів стародавніх слов’ян: «Сосун – не століття сосун, через рік стригун, а там пора і в хомут»; «Дитину треба виховувати, поки він в колисці»; «Звичка трирічного зберігається до вісімдесяти років»; «Яблуко від яблуні недалеко падає»; «По плоду пізнається дерево»; «Краще плакати в дитинстві, чим в старості»; «Яка мати, така дочка».

Період раннього дитинства охоплює вік від народження до трьох років. Правильно організований педагогічний вплив матері у ці роки має більше значення для розвитку дитини, ніж у наступні вікові етапи. Саме в цей вік закладаються основи, гармонійного фізичного розвитку, цілеспрямованої поведінки, кращих якостей людини. Вродженою особливістю маленької дитини є її постійна потреба до рухової активності. Дослідники (О. Запорожець, М. Кистяковська, М. Кольцова та ін.) доводять, що в дітей, які з народження обмежені в активній руховій діяльності, спостерігається відставання в інтелектуальному розвитку.

Крім початкових засобів фізичного виховання немовляти: купання, натирання дитячого тіла, масажу, специфічних фізичних вправ, різноманітних ігор, потішок, великого значення надається природним засобам фізичного оздоровлення – сонцю, воді, вітру й росі, свіжому повітрю, цілющим травам.

Стародавні слов’яни вибудовували взаємини з дитиною з урахуванням його вікових особливостей. Навіть у їх мові використовувалися слова, що позначали різні вікові групи: «дитя», тобто дитина, яка вигодовується грудьми; «молодий» – до 3-6 років, виховуваний матерью; «чадо», «дитина» – до 7-12 років, що почав навчатися; «отрок» – підліток 12-15 років, що проходив спеціальне учнівство перед присвяченням в дорослі члени общини або роду.

Незалежно від підлоги самих молодших членів роду у всіх слов’янських мовах називали одним з трьох термінів: «дитя», «дитина», «чадо». На думку мовознавців, спільнослов’янським і, мабуть, найбільш стародавнім з трьох є «дитя» і споріднені йому слова. Не випадково при цьому, що «дитя» – середнього роду, хоча вже в самий момент народження дитини відомо, хто з’явився – дівчинка або хлопчик. Ймовірно, середній рід тут як би підкреслює, що «вигодуване» ще дуже мало що уміє, окрім як є, що «воно» ще не проявило себе як розумна особа, гідна називатися одушевленою. «Дитина» (староруське «робя», «паробок», російське діалектне «робя», «робятко») сходить до індоєвропейського коріння, що означало «маленький».

З двох років починався активний контакт отця з дитиною. Відмічено, що мати, граючи з дитиною, підсвідомо, біологічно виправдано, прагне головним чином заспокоїти, угамувати дитину. Отець віддає перевагу силовим іграм і діям, що розвивають власну активність дитини. Якщо дитина порушувала батьківську заборону, використовувалося покарання. Покаранню передував натяк. Якщо дитина не розуміла словесного попередження, батько багатозначно дивився на місце, де висів батіг або захована лозина. У відсутність батьків ці предмети як би самі по собі контролювали поведінку дитини. Існувала жорстка градація, коли і як можна карати дітей. Перш за все, міра покарання залежала від віку дитини. У найранішому дитинстві дітей прагнули ні в чому не обмежувати, надавали їм достатню свободу дій. Системи заборон як такий не було, дітей практично не карали, тим самим дбайливо відносячись до формування їх емоційної сфери. Вважалося, що покарання в ранньому віці може зробити дитину боязливою і просто не має сенсу, бо він ще «не увійшов до розуму».

Отже, аналіз історіографічної літератури показує, що народна педагогіка розглядала завдання виховання здорової фізично і психічно дитини як провідне завдання кожної української родини.

 

 

Відповідно до звичаєвого права, сім’я набувала чинності