Фізичне виховання дітей раннього віку на засадах народної педагогіки

Мама до шести тижнів, поки в церкву немовля не ввела, молитву не прийняла (нечиста), не мала права ні до криниці йти (з неї опісля води вже ніхто не брав), ні переходити дорогу, межу… Поки дитина не похрещена, в хату не мали права зайти чужі, а якщо треба було комусь нагально, то відкуп несли, «би те, що в дитині непохрещеній перед очима ходить, за ними не пішло». Так само, з непохрещеною дитиною не можна було кудись з’являтись: «з непохрещеним ходити – нечистого розносити, бо він душу нехрещену пильно стереже». Як мама виходила з хати, коло нехрещеника клала ніж, «би ніщо зле до нього не приступало, бо й задушити могло». Отож, якнайшвидше старалися дитину охрестити. Спочатку хрещеними батьками були лише весільні батьки. Потім почали добирати кумів – ще додавали трьох, «би було штири, як світ має штири сторони».

Родина, зібравшись навколо хрещеника, намовляла різні приспівочки:

- мукичка біленька, ситечко дрібненьке – най росте наш народженик, як дубок правенький;

- тістечко біленьке у бляшки складаю, най росте наш народженик, та най силу має;

Кумів добирали не за багатством, а за чеснотами. У селі побутували прислів’я: «З нечесним я за один стіл не сяду, би мені сто рублів дали», вважалося, що з нечесного гріх може перейти на дитину.

Як бачимо, обряди, пов’язані з народженням дитини, складалися протягом тисячоліть та віддзеркалювали уявлення народу про зв’язок людини з природою, про вплив родини на розвиток та виховання малюка.

 

 

Значне місце у фізичному вихованні дітей раннього віку займають різноманітні рухливі ігри та забави. Вони є найбільш доступним та універсальним засобом всебічного розвитку дітей і повинні широко використовуватись у сімейному фізичному вихованні. Поряд з головним завданням – вдосконаленням тіла людини, ігри суттєво впливають на духовний світ – світ емоцій, естетичних смаків, етичних аспектів особистості. Саме тому визначні педагоги: Я. Коменський, К. Ушинський, П. Лесгафт, Е. Покровський, В. Сухомлинський та ін. підкреслювали особливе значення народних ігор як засобу всебічного виховання дитини.

Слово «гра» дуже широке й загальне. Тому існує багато підходів до визначення цього поняття. Узагальнюючи їх, можна констатувати, що гра розглядається як певна діяльність дитини, спрямована на задоволення її інтересів та вирішення виховних завдань [20, 22, 46, 58].

Деякі дослідники (І. Франко, О. Суховерська) зробили спробу роз’єднати поняття «гра» і «забава». На їхню думку, гру від забави відрізняє наявність змагального чинника. Є. Приступа дає своє визначення кожному з цих понять. На його думку, гра – це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, спрямована на досягнення мети; забава – це специфічна рухова діяльність зі встановленим порядком дій, спрямована на задоволення природної потреби людини в рухах; розвага – це специфічна рухова діяльність, яка не обмежується правилами чи порядком дій і спрямована на задоволення потреби потішитися, розвеселитися.

В історико-етнографічних дослідженнях М. Маркевича, П. Чубинського, С. Ісаєвича, О. Воропай, С. Килимника, В. Скуратівського описано різноманітні ігри, забави, розваги, які побутували в житті українського народу.

Глибокий аналіз походження народних рухливих ігор в історичному аспекті подано у працях Н. Пономарьова. Значний внесок у розвиток теорії та методики рухливих і народних ігор внесли праці Л. Билєєвої, Г. Бикова, Е. Вільчковського, Б. Шияна, С. Шітіка та ін.

У наш час вийшли збірники з описами народних ігор Г. Воробей, А. Цьося, Є. Приступи, А. Вольчинського та ін. Народні ігри мають велику історію і тісно поєднуються з національними обрядами та звичаями. Тому й використовують термін «народна гра», що передбачає ігрову діяльність людини відповідно до національних традицій народу. Матеріали історико-етнографічних досліджень свідчать, що українські народні ігри дуже різноманітні й більшість із них утворились у календарній обрядовості.

Українські народні ігри, забави, розваги настільки різноманітні, що неможливо показати всі особливості кожної з них в одній класифікації. Тому різні дослідники систематизують їх за різними ознаками. Г. Воробей систематизує ігри за віковим поділом; А. Цьось – за спрямованістю їх впливу на розвиток фізичних якостей. Є. Приступа та О. Бік зробили спробу врахувати різні сторони гри чи забави і на цій основі створити багаторівневу їх класифікацію: дидактичні; рухливі з обмеженим мовленнєвим текстом; рухливі хороводні ігри; ігри історичної спрямованості; ігри з відображенням трудових процесів та побуту народу; спонтанні й сюжетні ігри; ігри для розвитку фізичних якостей. Сьогодні ще не складено остаточно науково обґрунтованих груп народних ігор.

Аналогічну спробу зроблено І. Клиш, яка, вивчаючи народні рухливі ігри, виокремила ігри для найменших дітей та створила їх класифікацію (рис. 1).

Традиційні народні ігри справляють комплексний вплив на особистість. Окрім виразного спрямування на фізичний розвиток, у них міститься потужний пізнавальний та емоційний заряд. Здебільшого, в таких іграх