Фізичне виховання дітей раннього віку на засадах народної педагогіки

У народній педагогіці визначено дві групи дитячих ігор. Перша – це спонтанні ігри. Вони виникають самі по собі й часто є наслідуванням дій дорослих. У таких іграх яскраво відтворюються естетичні начала народного життя, побуту, праці, уявлення про честь, гідність людини. Такі ігри сприяють розвитку в дитини асоціативного мислення, формують її характер.

Перші уявлення дитини про гру формуються у сфері материнського, сімейно-побутового виховання. Тому спочатку народна, а потім і офіційна педагогіка використовувала гру як засіб навчання й виховання малят. Гра допомагає донести до дітей материнську ласку, тепло, настрій та повсякденні турботи сім’ї, взаємини, етичні форми суспільного оточення.

У ранньому віці ознайомлення дітей з навколишнім світом спрямоване на усвідомлення дитиною себе і стабільності того, що її оточує. В грудному періоді життя дитини пріоритетне місце у вихованні посідає мати. Доцільно використовувати з цією метою народні засоби виховання: колискові пісні, в яких дитина вперше прилучається до рідної мови; пестушки, якими супроводжуються перші рухи дитини; потішки – елементарні словесно-рухові ігри дитини з пальчиками, ручками, ніжками; забавлянки – маленькі віршики, пісні-казочки («Скажу вам байку», «Товчу, товчу мак…»).

Широко представлені в народній педагогіці ігри для фізичного розвитку дитини, окремих частин тіла дитини. У перший рік життя дитини мати намагається найбільш ініціювати ті чи інші вправи для нормального фізичного розвитку малюка: потягування, погладжування в супроводі різних ігор-забавлянок. Вони забезпечують прискорений розвиток рук, зап’ясть, долонь, пальців («Ручки», «Сова», «Сорока-Ворона», «Хані»), розвиток м’язів ніг і тулуба, зміцнення скелетної структури («Дибки-дибки», «Їде, їде пан», «Куй, куй, ковалі») розвиток м’язів шиї і координації рухів («Печу, печу хлібець», «Чолом чокать», «Турі», «Барана давать»). Використовувалися ігри з різновидами масажу («Тутусі», «Тушки-потягушки» та ін.).

Гра для дитини – найбільша насолода. В іграх виявляються всі здібності та нахили дитини. Треба давати їй змогу вільно задовольняти свій природній інстинкт до гри. Діти, граючись, бігають, стрибають, перелазять через перешкоди. Спостерігайте за дитиною, коли вона грається, і ви знайдете ключ до розуміння її душі. Гра – це настільки природний стан дитини, що багато педагогів намагалися все навчання малих дітей перетворити в гру, бо вона найбільш інтенсивно захоплює дітей. Так, ще в ХVІ ст. Вітторіно де Фельтре влаштував так звану Веселу Школу, де діти в різних іграх та розвагах навчалися різних мов, геометрії та інших наук. Гра – це потяг до щастя. Нема такого горя, такої прикрості, що її мала дитина не забула б за своєю грою. І як мало для цього потрібно: хлюпатися в калюжі, пускати човники, гратися камінчиками, гасати, як дикі коні – яке це щастя.

Маленькі діти більш індивідуальні, цілком захоплюються своїм світом вигадок, уявлень. Наприклад, діти варять борщ лялькам на обід, будують хатку, вдягають, годують своїх ляльок. Взагалі, культ ляльки – традиція народної педагогіки і це відображено в піснях до сну («А-а, люлі, прилетіли гулі», «А-а, котку» та ін.).

Н. Заглада писала: «Найменші діти гуляють звичайно на вулицях, вони збираються із сусідніх хат в одне місце і там роблять «пічки», «городять хатку з піску», «ліплять з глини», «забавляються цяцьками, кидають пісок угору тощо» [31, с. 113].

Батькам і вихователям потрібно включати народні хороводні ігрові пісеньки, колискові, забавлянки до різних побутових ситуацій, розваг, занять. при цьому варто заохочувати дітей відтворювати поетичну мову цих творів за спонуканням дорослого та в самостійній ігровій діяльності.

Гра вабить дитину самим процесом і тим натхненням, з яким дитина бавиться, тоді вона все забуває і не любить, щоб її перебивали. «Тут активна творчість дитини наближається до мистецтва, і як артист творить, не шукаючи ніякої мети для свого твору, і цілком захоплюється процесом своєї творчої діяльності, так і дитина, коли вона грається. Нам, дорослим, не треба втручатися в цю гру, бо в нас інша психологія, ми тільки розвіємо ті чари, якими у дітей овіяна їх гра» [18, с. 52].

До другої групи народних ігор умовно можна віднести ігри, спеціально створені для розваг. У них, здебільшого, є правила, що створювалися століттями, шліфувалися й слугували вихованню в дитини спритності, рішучості, самостійності. Народні ігри завжди займали чільне місце в практичній роботі педагога. Це різні за формою проведення ігри (колективні, невеликими групами, парами, з м’ячем, з віночком, стрічкою та ін.).

В етнографічній літературі описано багато ігор, які пов’язані з бігом, швидкими рухами, метушнею-боротьбою, випробуванням сил [22, 46, 58]:

Латка-битка – шовкова нитка!

На тобі воші, а мені гроші!

Як не віддаси, завтра в борщі з’їси!

вигукували діти, доганяючи один одного. «Довгою лозою» називалася гра, коли хлопчики ставали в ряд, нахилялися і останній перестрибував через усіх гравців. Гра «Дрібушечки» полягала в тому, що двоє бралися за руки і кружляли, доки хто-небудь не падав. Під час кружляння діти співали:

Дрібу, дрібу,