Християнська філософія середньовіччя

Розпочавшись приблизно в VI столітті від Різдва Христового, середньовічна філософія тривала тисячу років, хоч такі межі доволі умовні, адже християнство утвердилося в Римській імперії як державна релігія вже на початку IV століття. Треба зважати, що перехід від античної до християнської цивілізації не був простим. Деморалізоване римське суспільство шукало виходу, але не знаходило традиційних відповідей на нові суспільні й історичні виклики. Не давали спокою напади варварів. Мимоволі довелося звернутися до християнської релігії, що утверджувалася серед різних верств населення Римської імперії.

Нагінка християн у Римській імперії припинилася, коли був виданий Медіоланський (Міланський) едикт (313 р.), але ще у продовж 11 років християнство визнавалося лише однією з релігій. Лише 324 р. імператор Кон - стантин протиставив християн поганам, що дотримуються хибних поглядів. Водночас столиця імперії перенесена в місто Візантій, що було перейменовано на Константинополь.

Церква набула ієрархічності. Водночас давалися взнаки єресі й розколи. Насамперед дискутували питання про догмат Святої Трійці. В аріянстві проявився вплив неоплатонізму: Єдиному відповідав Бог-Отець, Логосу як посереднику між Космічною Душею і Космосом - Бог-Син. Щодо походження Святого Духа суперечності загострилися настільки, що згодом спри-чинили розкол християнства на східне (православ’я) і західне (католицизм). Щоб забезпечити єдність християнської Церкви, було скликано Нікейський собор (325 р.).

 

Спочатку християнські мисленики ставилося до філософії упередженого, що було зумовлено настановами святого апостола Павла. У Посланні до колосян християни попереджалися: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією» (Кол., 2, 8). У Першому посланні до коринтян апостол попере-джає, що «цьогосвітня бо мудрість - у Бога глупота» (1 Кор., 3, 19). Таке ставлення має пояснення: «Знає Господь думки мудрих, бо марнотні вони!» (1 Кор., 3, 20).

Християнство як релігія ґрунтується на вірі, «а віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого» (Євр., 11, 1). Християнська віра ґрунтувалася на переконанні в існування поряд з реальним, видимим, змінним і недосконалим іншого світу, невидимого, священного, духовного. З теоцентризму християнського світогляду випливала ідея креаціонізму, цебто творення світу з небуття, а також людини «з пороху земного», що була як богоподібна істота «вінцем творіння».

Доконечність філософського обґрунтування християнського світогляду вимагала певного поняттєвого апарату, що вже був розроблений в античній філософії. Платонізм імпонував християнським філософам трактуванням вищості духовного світу над реальним. З аристотелізму випливала концептція Бога, яка трактувала не лише першопричину, а й мету світобудови. Ці дві філософські системи відігравали головну роль у становленні філософії християнства. Поряд з ними слід назвати стоїцизм з його концепцією фаталізму, кінічну філософію, що відкинула культ багатства, неоплатонізм, який обґрунтовував ієрархію світобудови, і навіть скептицизм з трактуванням одкровення як джерела пізнання істини. Щоправда, названі філософські течії не мали фундаментального значення, бо така роль належала вченню Христа. Інакше кажучи, вони мали другорядне значення, а нерідко їхні тези переосмислювалися, наповнювалися новим змістом.

У становленні християнської філософії виокремлюються два періоди: 1) патристики, або вчення Отців Церкви (IV- V ст.ст); 2) схоластики (VI - XIV ст.ст.). Звісно, такий поділ умовний, адже патристика виникає ще у завершальному періоду античної філософії, змагаючись з нею і запозичуючи її певніздобутки.

Патристика. Коли йдеться про патристику, то доречно зазначити, що її прийнято поділяти: за способом - на апологетичну й систематичну, територіально (і мовно) - на східну (грецькомовну) і західну (латиномовну), цільово—на пошукову і догматичну, а за призначенням - на теоретичну і практичну.

Апологетика ( від гр. apologia - захист) означала захист філософсько- теологічних засад християнських догматів від внутрішніх (єресей) і зовнініх (поганства) посягань. Якщо апологети наголошувати на певних положеннях чи фрагментах релігії, то систематики опрацьовували християнське вчення як упорядковану цілісність. З погляду географічного центрами східної патристики була насамперед Александрія, а також Антіохія, певною мірою Атени та інші міста. Західна патристика зосереджувалася насамперед у Римі й африканських провінціях імперії.

Східна Церква визнає за головних Отців трьох святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого, а також вшановує Григорія Ниського, Атанасія Александрійського, Діонісія Ареопагіта й інших. У Західній Церкві як Отців Церкви вшановують Августина, Амвросія Медіолянського, Ієроніма Стридонського і Григорія І.

До філософського обґрунтування християнського вчення і перетворен-ня віри в знання апологети намагалися використати гностицизм (від гр. gnos-tikos - визнавець) як синкретичну доктрину дохристиянського часу. Попри спроби різних компромісів гностицизм з його дуалістичним поглядом на світ, у якому змагаються світло й темрява, добро і зло, мав лише те позитивне значення, що змушував упорядкувати канон (від гр. kanon - норма, правило), на-давши йому сили церковного закону.

На християнському грунті вперше спробував створити філософську систему найвпливовіший тодішній богослов Сходу Оріген (185/186 - 254 рр.), що спирався на александрійський неоплатонізм. Мисленик підходив до християнства як до знання на засадах монізму. Намагаючись досягти єдності між Богом і світом, Оріген ототожнював Бога з незмінним і невпізнаним бут - тям. Його наступник Григорій Ниський (335--394 рр.) підпорядкував філософію догматам віри, підходив до християнської віри з погляду імматеріалізму, що заперечував матеріальність речей, бо буття, твердив мисленик, за своєю природою ідеальне. Якщо нематеріальний Бог, то такий самий і світ, який створив Бог. Проте подібне твердження залишилося поза магістраллю християнської