Християнська філософія середньовіччя

Процес творення прирівнюється до Божественного мовлення, що реалізує ідеї. Божественне буття Ансельм трактує апостеріорно (від лат. а p-steriori - від наступного), бо існування блага, мудрості, досконалості не може не передбачати їхньої досконалості, і апріорно (від лат. а priori - від попереднього), що ототожнює Бога в мисленні і реальності як нескінченність. На-магаючись гармонізувати розум і віру, мисленик розуміє обмеженість розуму в усвідомленні Бога як найвищої Сутності й водночас до християнської віри підходить з погляду містичного осяяння, логічних аргументів і філософських споглядань. Звідси - ще один варіант кредо: «Розумію, щоб вірити»

Ансельмові докази існування Бога були сприйняті деякими середньовічними мислениками, але вже Аквінат протиставляє їм свої аргументи. Власні варіанти доказів запропонували Р. Декарт, Г. Ляйбніц, І. Кант, але наприкінці ХХ століття деякі дослідники звернулися до аргументів Ансельма.

У Середньовіччі посилилися дискусії навколо проблеми універсалій («всезагальників»), цебто відповідності загальних понять дійсним предметам. Над таким питанням задумувалися ще в античні часи, але в Середньовіччі увага до нього посилилася, до чого підштовхнула теологія. Неоплатонік Порфирій задумувався над питаннями про реальність родів і видів, їхню тілесність чи безтілесність, а також їхній зв’язок з чуттєвими речами. Компромісну відповідь на порушені питання дав Боецій, який відштовхувався від Аристотеля. Водночас Боецій задумався над значенням категорій Стагірита, цебто про їхню реальність чи вербальність. Заперечення реальності категорій і схиляння до вербальності спричинило дискусії щодо альтернативності речі й назви. Як наслідок виділилися два табори. Реалісти (від лат. геаШ - речовий, дійсний) визнавали види як реальні загальні предмети. Як відомо, поняття «реалізм» уживається і в іншому значенні на противагу ідеалізмові чи суб’єктивізмові. У Середньовіччі йшлося про поняттєвий реалізм. Йому протистояли номіналісти ( від лат. потеп - ім’я, назва), що вважали види лише словами, заперечуючи їхнє існування.

Серед реалістів виділилися дві течії. Крайні реалісти спиралися на вчення про ідеї Платона, але в пізніших інтерпретаціях Плотина й Авґустина. Як відомо, Платон не лише визнавав попереднє існування перед речами ідей, а й узалежнював від них речі. Неоплатонік Плотин трактував ідеї як причини речей, що зумовлені еманацією. Авґустин вважав ідеї думками Божими, зразками для творення речей. Помірковані реалісти взорували на Аристотеля, виводили поняття із сутності речей певного виду, наявності в самих речах.

Номіналістична концепція веде свій початок від стоїків. Однак у Середньовіччі її сприймали в інтерпретації Боеція. Можна допустити, що номіналісти вийшли з лона поміркованого реалізму, але вони дійшли висновку про те, що види - це лише витвори мови, а не реальні речі.

Дванадцяте століття для схоластів було періодом шукання компромісу між реалістами й номіналістами щодо універсалій, намагання подолати крайнощі, дійти примирення. Прихильники такого способу розв’язання проблеми універсалій спиралися на Аристотеля. У центрі цієї дискусії стояв французь-кий філософ і теолог П’єр Абеляр (1079 -1142 рр.). Талановитий мисленик Абеляр, спраглий марнославства, був людиною з характером борця, що негативно позначилося на його долі.

У своїй найвідомішій праці «Так і Ні» Абеляр визнає лише непогрішний авторитет Святого Письма. Особливо високо мисленик оцінює логіку, вказуючи на її походження від «Logos» («Слова») в євангельському значенні. Підставами для такого висновку були відомі слова: «На початку було Слово, Слово було з Богом, і Слово було Богом. Воно було з Богом на початку. Усе з’явилося через нього, і без нього ніщо не з’явилося» (Ів. 1, 1-3). Філософ тлумачив Святу Трійцю як неієрархізовану єдність рівноправних, хоч і відмінних за властивостями Персон: Бог-Отець втілює Могутність, Бог - Син - Мудрість, а Бог-Дух Святий - Благість, а про субординацію не йдеться.

Окрім логіки, чималі заслуги мисленика в теорії пізнання. У підході до універсалій Абеляр дотримується погляду, що універсальність належить лише словам. Однак мисленик розрізняє nomen (пізніше замінене на sermo) від vox, бо перше позначає логічний зміст, а друге - звукове відтворення. Отож, універсальність - це їхнє поєднання як sermovox. Цим зумовлена назва позиції Абеляра як сермонізм.

На думку мисленика, універсальних сутностей не існує, але окремі речі (приміром, люди) навіть при їхній відмінності подібні між собою: звідси - висновок про універсальність термінів відповідно до логічних функцій певних речей. Згодом Абеляр почав обґрунтовувати різницю між деномінатив-ною (від лат. denominatio - назва, найменування) і сигніфікативною (від лат. зі^ппш - знак) функціями терміну. Приміром, про «троянду» люди згадують не лише тоді, коли вона наявна, що відповідає першій функції, а й при її відсутності, а це вже означає другу функцію, яку ще можна назвати позначальною на противагу першій, цебто називній.

Ставлення Абеляра на проблему універсалій визначає його ставлення не лише до номіналізму, а й до крайнього реалізму з його твердженням про універсали як субстанції, що спільні для одиничних речей. Мисленик трактує універсалію як