Християнська філософія середньовіччя

Дослідники розрізняють три основні варіанти розв’язання проблеми співвідношення віри й розуму. Перший варіант передбачав абсолютну несумісність віри й розуму, позаяк одкровення Бога виходить поза межі не лише законів логіки, а й законів природи. На таких позиціях стояли середньовічні апологети й містики. Другий варіант орієнтувався на примирення віри й розуму, гармонізацію їх взаємин, зазначав несуперечність Божественного Одкровення й раціонального пізнання. Таких поглядів дотримувалися святі Аврелій Авґустин і Тома Аквінат. Третій варіант властивий пізній схоластиці. Він допускав можливість раціональної перевірки релігійних догм, позаяк людський розум є частиною Божественного духа. Такого погляду дотримувався П’єр Абеляр.

За імператора Карла Великого інтелектуальний рух очолив уродженець Йорка Алкуїн (бл. 730 - 804 рр.), який заснував придворну Палатинську школи, що була своєрідною академією. Йому належить вислів, що став крилатим: «Чи не нові Атени виникли на франкській землі?». Нова академія бу-ла задумана як школа для виховання чиновництва. Саме Алкуїна вважають засновником схоластичного філософування під впливом неоплатонізму і вчення святого Августина. Він визнавав своїм покликанням викладацьку діяльність, що побудована на діалозі наставника й учня. Попри те, що Алкуїн виступав як педагог, він писав не лише підручники, а й філософські трактати і поетичні твори. Після нього залишилися трактати «Про віру», «Про розум душі», «Про чесноти і вади» тощо.

Творцем першої схоластичної системи був ірландський філософ Йоан Скот Еріуген (бл. 810 - бл. 877 рр.). До написання його праці «Про Божественне передпризначення» спричинилася дискусія, що стосувалася свободи волі людини.

Філософ обґрунтовував погляд, що не лише Божественне Одкровення, а й людський розум є джерелами істини, тому суперечності між ними примарні. Він ототожнював істинну філософію й істинну релігію. У найбільшій праці мисленика «Про розподіл природи» природа ототожнюється з реальністю, охоплює навіть Бога як нествореного Творця Логосу, від якого походять ідеї, що виступають як зразки остаточних речей. Сам процес творення філософ вважає вічним: у творіннях проявляється Бог. Скот розрізняє чотири форми природи. Перша форма природи - це трансцендентний і непізнаний Бог, що трактований як нестворена природа, яка творить. Друга форма природи - Логос, або Син, світ Божественних ідей, що трактується як природа, створена Отцем, але й сама творить. Третя форма природи - реальний світ одиничних речей, або природа, що не творить. Четверта форма природи - Бог як завершальна мета, або нестворена природа, яка не творить. Виходить, що перша і четверта форми збігаються своєю суттю, але розрізняються напрямами, бо в першій природі проявляється інволюція (від лат. involutio - згортання), а в четвертій - еволюція (від лат. evolutio - розгортання).

Вершиною світової філософії Скот називає філософську систему Платона. З Аристотелем не погоджується, бо той заперечує субстанційність окремих речей. Філософ намагається пояснити християнські догмати на основі неоплатонічного вчення. Він називає Бога Добром, Благом, що проявилося в створенні людини з наданням їй свободи волі. Якщо людина зловживає цією свободою, тоді вона грішить. Сенс життя людства філософ визначає як повернення до Творця, а такий приклад дав Христос.

До філософських поглядів Йоана Скота Еріугена католицька Церква поставилася негативно, визнавши їх за єретичні.

Найбільше до утвердження схоластики спричинився святий Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 рр.) народився в Італії, а закінчив земне життя архієпископом у Англії. Услід за святим Авґустином він стверджував: «Credo ut mtelligam» («Вірую, щоб усвідомити»). Святий Ансельм був переконаний, що кожен вірянин має збагнути зміст своєї віри, від віри перейти до розуміння Бога, а філософ - забезпечити доведення її положень.

Не сумніваючись у своїй вірі, він прагнув її розумного обґрунтування, цебто розмірковування в межах віри. Без єдності віри й розуму не вдасться пізнати істини. Святого Ансельма називали «другим Августином» («Alter Augustinus»).

Щоб довести існування Бога, святий Ансельм пише трактат «Монологіон» («Слово до самого себе»), в якому істини віри обґрунтовує без поси-лання на Святе Письмо. Мисленик визначає різні рівні досконалості, або рівні доброти. Аргумент такий: якщо деякі істоти досконалі, то має існувати вища досконалість, а відтак досконалість - в абсолютній і необмеженій формі. Таку аргументацію трактують як платонівську, хоч її застосовував й Аристотель. У трактаті «Прослогіон» («Слово до слухача») мисленик використовує онтологічний доказ існування Бога. Якщо хтось заперечує існування Бога, то мусить вкладати певний зміст, що логічно стверджує існування. Звідси - суперечність між словом мовця і його серцем. Відтак святий Ансельм арґументує існування Бога суб’єктивно та об’єктивно. Далі він доводить, що Бог може існувати лише доконечно. Ідея Бога як абсолютної досконалості логік-но передбачає всемогутність і нескінченність. Бог самодостатній і має єдину природу, перебуває у вічному блаженстві й