Християнська філософія середньовіччя

Мисленик зазначає, що Бог означає єдність сутності (лат. essentia) й існування (лат. existentia), але ніхто не може вивести існування із сутності. Сутність означає спільне для певного виду, що відтворене у визначенні. Сутність Бога в тому, що з неї випливає саме існування. Інакше кажучи, існування Бога зумовлене Його сутністю. Такого збігу не знають творіння Божі, сутність яких ще не означає їхнього існування, а вимагає впливу стороннього чинника. Звідси - поєднання буття Бога і створених речей: у першому випадку воно доконечне, незалежне, просте, а в другому - випадкове, залежне, складне. Як наслідок святий Тома не задовольняється онтологічним доведенням існування Бога.

Трактування про відмінності між сутністю й існуванням зумовлює інші проблеми. Святий Тома наголошує: «Я можу розуміти, що таке людина або фенікс, і все-таки не знати, чи існують вони в природі». Як приклад згадується сприйняття дитиною слів «кит» і «динозавр» при незнанні того, що перший існує, а другий не існує. Хоч сутність не випереджає існування чи навпаки, треба наголосити, що без акту існування сутність не стає буттям.

З питанням про співвідношення сутності й існування пов’язані поняття акту й потенції. Аквінат наголошує на прагненні людини до актуалізації своїх потенцій відповідно до своїх схильностей і здатностей, з чого виводиться природний моральний закон, з яким співвідносить позитивне право держави.

Наголосивши, що пізнати Бога можна лише вірою, мисленик обґрунтовує п’ять доказів існування Творця. Насамперед, по-перше, Бог визнається непорушним рушієм, без якого рух не можливий. По-друге, Бог існує як першопричина всього в світі. По-третє, Бог - це джерело будь-якої доконечності. По-четверте, Бог - це найвища серед усіх досконалість. Поп ’яте, Бог існує поза речами і визначає їхню мету, цебто діє доцільно.

Сам Бог як самосущий не має причини, з чого випливають такі властивості як незмінність, вічність, нескінченність, нематеріальність. Такі власти - вості не можна довести безпосередньо, а лише через негацію (від лат. negativus - заперечний), що означає підхід від заперечення, або еміненції (від лат. етіпепйа - досконалість), цебто нескінченне порівняння властивостей. Отже, Бога не вдасться визначити, хоч святий Тома ототожнює Бога з істиною і вважає за мету усіх речей.

Епістемологічне вчення Аквіната ґрунтувалося на рецептивності (від лат. peceptio - прийняття) пізнання і на зв’язку інтелектуального пізнання з чуттєвим. Отож, виходить, що вроджених ідей не існує, а людське пізнання емпіричне за своїм характером: досліджуваний об’єкт відтворює в душі своє чуттєве зображення. Твердження про зв’язок інтелекту й чуття протилежне авґустинівському положенню про незалежність інтелекту від чуттів. Такий підхід давав змогу розкрити ґенезу пізнання: на противагу августинівському чистому спіритуалізму Аквінат обґрунтував концепцію гілеморфічного дуалізму.

Вчення святого Томи про душу ґрунтується на тому, що Бог створює її при народженні кожної людини, бо душа - це форма тіла. Розум визнається частиною душі. Існування універсалій пов’язане з душею. Збагнувши їх, розум пізнає одиничні речі, що існують поза душею. Без одиничних речей не може бути мови про універсали, бо лише одиничні речі, а не всезагальники є субстанціями. Універсали мають різні джерела: 1) перебувають в одиничній субстанції; 2) абстрагуються інтелектом; 3) виступають Божими ідеями.

Трактування Бога визначило вчення про світ. Як християнський мисленик, святий Тома наголошує, що світ створений відповідно до Божих ідей актом Божої волі з нічого, а не з матерії, як твердили античні філософи Платон і Аристотель. Створення світу в часі не може бути предметом доказування, а лише віри. Аквінат обґрунтовував співучасть у творенні світу Бога і самих творінь, посідав проміжну позицію між деїзмом (від лат. Deus - Бог) й оказіоналізмом (від лат. occasio - випадок). Якщо деїзм передбачає Бога за першопричину світу, а також як Творця законів його розвитку, то оказіоналізм утверджує принципову неможливість взаємодії душі й тіла в кожному випадку. Отож, святий Тома не тлумачив будову світу як есхатичний (від. гр. eschatos - останній, кінцевий) факт, а допускав різнорідність творінь, від стихій до людини, поза якими були ангели, як втілення чистого розуму.

Заслуга святого Томи ще і в тому, що мисленик не обмежував трактування питань моралі практикою, а переніс у теоретичну площину. Спираю-чись на філософію Аристотеля, він протиставив авґустиніянському волютаризму позицію інтелектуалізму, цебто надав перевагу розуму. Якщо мета життя - осягнення щастя, то саме щастя тлумачене на засадах християнства як пізнання Бога. На шляху до цієї мети визначаються проміжні цілі, що спираються на емпіричні дослідження.

Місце святого Томи Аквіната в історії світової філософської думки визначається тим, що його філософська система, побудована на досвіді, чого не було раніше. Польський дослідник В. Татаркевич називає такі властивості томізму: дуалізм Бога і світу, гілеморфізм, об’єктивізм, емпіризм, універсалізм, реалізм, інтелектуалізм. З одного боку, його християнська філософія протистояла панівному типу тодішньої схоластики, а з іншого, наближала схоластику до античної філософії, насамперед до вчення Аристотеля.

Намагання узгодити авґустинізм і томізм здійснював шотландський мисленик Йоан Дунс Скот (1265/1266 - 1308