Християнська філософія середньовіччя

При підході до аналізу поглядів Марселія треба зважувати конкретні історичні умови. На той час Церква виступала як потужний об’єднавчий чинник, а мисленик обмежував її роль моральним і духовним впливом на підданих держави.

 

Створивши людину, Бог наділив її свободою волі. Людина - найвище творіння на Землі, що зумовило антропоцентризм у філософській думці Середньовіччя. Земне життя людини - це готування до вічного життя. Як тілесній істоті людині доводиться вести боротьбу з гріхом, цебто з тілесними пристрастями, заземленими мріями, наслідками своєї недосконалості.

Людині доводиться долати різні випроби в земному житті. Людські страждання очищають людину, що ще з античних часів тлумачиться як кА-тарсис ( від гр. katharsis - очищення). Проте найвизначніші давньогрецькі філософи вкладали в це поняття різний зміст. Платон розумів під катарсисом не просто очищення від людських пристрастей чи насолод, а навіть звільнення душі від тіла. Для Аристотеля катарсис означав очищення людських емоцій засобами мистецтва. Інакше кажучи, йдеться про очищення людини на засадах стоїчного аскетизму, відмови від земних спокус, утвердження милосердя, християнської любові до ближнього.

Традиційно західні мисленики поділяли діяльність людини на сакральну (від лат. sacrum - священна річ, дія) і профанну (від лат. profane - оскверняю). Сакральна діяльність забезпечувалася аскетичними зусиллями монахів («чорного духовенства») і магічними діями священиків під час Богослужінь і різних обрядів, в основному, в храмах.

У період пізнього Середньовіччя на перше місце виходить сотеріо- логічна проблематика, цебто проблематика спасіння. Прагнення небесного блаженства спонукає до жертви мотивів земного добробуту і навіть продовження роду. Діяльність, спрямовану на збільшення матеріального багатства, оцінюють як непрагматичну. Людина зосереджувалася на внутрішніх проблемах, служінні Господові. Такий ідеал земної людини утілював монах, що на українських землях називався ченцем або законником. Серед монахів виділялися затвірники, що ніколи не залишали своїх келій і навіть не спілкувалися з людьми. У східній Церкві найвищий рівень чернечого аскетизму втілювали схимники. Релігія, як зазначає французький вчений Р. Каюа, «є універсалістською, але водночас, корелятивним чином, персоналістською. Вона прагне ізолювати індивіда з тим, щоб поставити його сам на сам перед Богом, якого він знає через обряди менше, ніж через інтимний вияв почуттів творіння самого Творця. Спостерігається зростання важливості містики і зменшення важливості культу». У таких умовах «сакральне менше тяжіє до об’єктивного вияву, ніж до чистої позиції свідомості, менше до обряду, ніж до глибокого відношення».

Спочатку монахи з’явилися на Близькому Сході (в Палестині, Єгипті, Сирії). За усамітне життя їх називали анахоретами (від гр. anachorètes - пустельник, відлюдник). Відтак монахи почали гуртуватися, об’єднуватися на засадах дотримання певних вимог (правил чи засад) і поселятися на вільних землях, віддалених від світських поселень, створювати монастирі. З часом виникають не лише чоловічі, а й жіночі монастирі. Зі Сходу монахи переходили на Захід. У V ст. згадують ченця Йоана Касіяна, що започатковує аналогічний рух на Заході. До речі, його називають «скитом», що може засвідчувати про походження з наших земель. Монахи-подвижники давали приклад служіння Богові для християн, підвищуючи авторитет Церкви. Віряни не сумнівалися, що аскетичні заслуги монахів не лише стосуються їх, а значною мірою вони - на користь мирянам, бо «людина, якщо вона правильно користується технікою послуху і впливу, здатна при посередництві Бога домогтися безумовно всього, чого захоче». Якщо миряни дотримувалися «аскетичних уроків», то монахи вели аскетичне життя.

Монастирі ставали своєрідними осередками культури. У них працювали збірні книг. Монахи не тільки турбувалися про особисте спасіння, а й переписували книги і різні документи. При деяких монастирях діяли школи, що особливо важливе в тих умовах, а також розвивалося церковне хорове мистецтво. Окрім того, члени монаших орденів займалися філософією й науково-дослідницькою працею. З українського народу вийшов славетний мандрівник ігумен Даниїл, який здійснив подорож у Святу Землю, яку описав у своїй книзі, розповівши не лише про географічні й економічні особливості далекої, але цікавої Палестини: у ній знаходимо також легенди й апокрифи, літературні спроби.

При обителях створювалися господарські комплекси, розвивалися різні ремесла. Самовіддана праця монахів служила зразком для мешканців довколишніх поселень.

Ще одним ідеалом Середньовіччя визнавали лицаря. Про славні лицарські подвиги до нашого часу дійшов багатий епос. У ХІІ ст. набув розповсюдження так званий куртуазний (від фр. courtois - витончено ввічливий, люб’язний) роман, що оспівував лицарські чесноти, насамперед лицарське кохання. Культ лицаря передбачав певні вимоги до нього. Йдеться насамперед про шляхетне походження, хоч інколи лицарський титул надавався за бойові заслуги. Окрім того, лицар неодмінно вирізнявся своєю чоловічою вродою і зовнішньою привабою. Навіть одяг мав підсилювати вроду лицаря, чого не бачимо, приміром, в українській думі про козака Г олоту. Чималого значення надавали фізичній силі, адже тодішні вояцькі риштунки важили 60-80 кілограмів. Щоправда, з часом розвиток військової техніки сприяв полегшенню обладунків.

Обов’язком лицаря була турбота про особисту славу, тому він не міг залишатися байдужим до чужої слави. Коли нема битв, лицар мандрує. Схильність до мандрівок пронизує життя головного героя відомого роману Сервантеса про гідальго Дон Кіхота, хоч у