Християнська філософія середньовіччя

На засадах пантеїзму Екгарт з’ясовує відносини між людською душею й Богом. Сутність душі в тому, що вона відвертається від чуттєвих об’єктів, а також від мислення й волі, повертається всередину. У такому разі йдеться про душу як подібність Бога, її містичну єдність з Богом. Так Екгарт вкладає християнський зміст у неоплатонівські твердження, що дає змогу наблизитися до з’ясування народження в душі Слова. Згодом такі його розмірковування деякі дослідники трактували як зародки німецького трансценденталізму.

Наприкінці Середньовіччя формується політична філософія, що заснована на обґрунтуванні існування двох інститутів - держави і наддержавної Церкви. Теократичне уявлення про суспільство виходило з того, що монарх у своїй діяльності мав трактувати й виконувати Божественний закон. Коли королівський закон не відповідав Божественному закону, піддані короля могли не виконувати його. Водночас теократичні уявлення розрізняли короля як сан і особу, наділену цим саном. Проте навіть тирана треба було терпіти. Серед таких називали імператорів Нерона та Юліана Відступника.

Звісно, теорія не завжди відповідала практиці. Виникло питання про право Папи Римського відлучити від Церкви короля, якщо він порушує свої обов’язки. Набули актуальності античні теорії держави, зокрема Аристотеля, що вимагало їхнього переосмислення відповідно до християнської теології. Треба зважити, що Стагірит трактував державу як самодостатнє суспільство, а Церкви тоді не існувало. Аквінат розрізняв державу й Церкву за їхньою метою. При спільності їхньої мети - досягнення загального добра, кожна розуміє її по-різному: кінцева мета людини - надприродна, а забезпечує її досягнення Церква, натомість держава орієнтована на світську кінцеву мету, що не має суперечити надприродній меті. Цікаво, що Аквінат виступає за обмеження влади монарха в конституційному порядку.

Взаємини духовної і світської влади трактувалися в концепції двох мечів. Духовна влада, що підсудна Богові, виступає суддею влади світської, якій вона дає матеріальний меч, а собі залишає меч духовний. Противники папської влади обґрунтовували свою позицію тим, що політична влада встановлена Богом задовго до того часу, коли Христос установив владу Церкви. Звідси - висновок про незалежність короля від папи. Такої тези дотримувався Жан (Йоан) Паризький (Квідорт) (р. н. невід.—1306 р.) у трактаті «Про владу королівську і папську». Спираючись на вчення Аристотеля й святого Томи, автор трактату стверджує, що держава створена Богом і відповідає людській природі, а не спрямована на досягнення надприродної мети. Звідси висновок - про недоречність змішувати як установи державу і Церкву. Дер-жава залежить від природних, зокрема географічних і кліматичних, та етнічних умов, що зумовлюють різноманітність держав. На противагу їй Церква виконує вселенську місію, а Богоодкровенна істина єдина і не залежить від державних відмінностей. Якщо держава застосовує примус, то Церква діє методами проповіді й переконання. У такому розумінні монарх як глава дер-жави не може бути підданим папі, хоч папа при достатніх підставах має пра-во відлучити монарха від Церкви, але таке покарання духовне й не може мати політичних наслідків. Так заперечується унітарне розуміння християнського світу. Жан Паризький заперечує посередництво папи при наділенні короля владою, бо влада в державі належить «народу» як спільноті християн. Коли влада передана королеві, вона не відчужена від «народу», якому дарована Богом. З цього випливає право «народу» позбавити в певних випадках влади не лише короля, а й папу.

Трактування Жана Паризького про відмінності держави й Церкви практично означали, з одного боку, перегляд оцінки держави й Церкви як двох «досконалих» суспільств, а з другого, заперечення трактувати Церкву як своєрідну понаддержавну й наднаціональну організацію. Таке обґрунтування ролі Церкви й держави пов’язане з Марселієм Падуанським (бл. 1275 - 1343 рр.). Його книга «Захисник світу» піддана церковному осуду.

Мисленик виступав проти втручання папи в світські справи, використовуючи такі інститути як відлучення й інтердикт (від лат. snterdictum - заборона). Інтердикт передбачав папську заборону виконувати церковні обряди на певній території, щоб спонукати до покори певного монарха. Хоч Марселій звертається до актуальних проблем, його погляди треба розглядати в ширшому теоретичному плані.

Держава, як твердить мисленик, - самодостатня формація для забезпечення гідного людського життя. Проте Марселій іде далі: він вимагає підпорядкувати духовенство державі, щоб забезпечити мир. Порівняно з поглядами Аквіната його філософія права має інший напрям. Він відрізняє закон держави від природного закону. Такий висновок ґрунтується на неоднозначності трактування природного закону. На його погляд, закон - це настановне й примусове правило, підсилене застосовуваними санкціями. У такому розумінні лише закон держави доречно трактувати як людський позитивний закон, чого не можна сказати про церковні закони. Щоправда, мисленик зазначає, що в разі зудару між Божественним і людським законами треба дотримуватися першого попри відсутність примусу для його виконання. Свої погляди Марселій грунтує на Святому Писанні.

Марселій розрізняє законодавчу й виконавчу