Християнська філософія середньовіччя

Оккам визнає існування лише індивідуальних речей, а трактування універсалій як субстанцій вважає безглуздям. З такий позицій він не погоджується ні зі святим Томою, ні з Дунсом. Філософ зазначає, що інтуїтивне знання дає змогу розумові висловити певну думку про певну річ. Отож, йдеться про зв’язок акту бачення речі й судження про неї. На його погляд, «інтуїтивне знання природним чином не може ні не мати причини, ні не збе-рігатися, якщо б не існував об’єкт». Виходить, що інтуїтивне знання об’єкта зумовлене його дією. Однак бувають інші випадки: людина сприймає зірку й тоді, коли, як стверджують астрономи, вона вже не існує.

На цій підставі Оккам порівнює інтуїтивне й абстраговане знання, яке зумовлює універсальні поняття. Абстраговане знання невіддільне від бездпосереднього осягнення індивідуальних об’єктів. Такі об’єкти - це не лише зовнішні матеріальні речі, а й внутрішні акти бажання чи воління. Не заперечуючи причинність як принцип, філософ стверджує, що з’ясувати її можна лише через дослід.

Як зазначає Оккам, вживання абстрактних термінів логічно спонукає до думки про існування сутностей, що відповідають цим термінам. Приміром, твердження про існування чогось у часі і просторі зумовлює переконання, що існують відповідні «таємничі сутності» під цими назвами.

Всі науки, як вважає Оккам, поділяються на «реальні» і «раціональні». Як приклади порівнюються фізика й логіка: перша - «реальна» наука, бо трактує про предмети, або «терміни первинної інтенції», а друга - «раціональна» наука, позаяк займається «термінами вторинної інтенції», що позначають інші терміни. Однак мисленик змушений з’ясовувати саме значення «терміна», а також інших понять, щоб уникнути двозначності. Зрештою, він доходить висновку, що універсальне поняття більше стосується психології, ніж логіки. Його цікавить не так природа цього поняття, як відтворення в розумі природи спільного. Підхід традиційний: спочатку аналіз логіки терміна, відтак - аналіз логіки висловлювань і нарешті - логіки висновку. Теорія універсалій Оккама поділяє їх на чотири види: психічні (щодо понять), мовні (щодо назв), знаків і означень.

Оккам приділяє увагу також метафізиці, зокрема з’ясуванню її предмета. Він згадує визначення цього предмета мусульманськими мислениками Авіценною й Аверроесом. Для першого предмет метафізики становить суще, а для другого - Бог. Аналіз переконує, що жоден з них не має рації. Як філософ Оккам не належить до пантеїстів, зазначаючи, що «ніщо реальне не є однойменним для Бога і для творінь». Інтуїтивне пізнання Бога мисленик заперечує, бо таке уявлення передбачає нескінченність на противагу скінченим речам і їхнім якостям.

Доречно нагадати, що Оккам заперечує реальні відмінності між сутністю й існуванням, віднісши їх до питань лінгвістики. Якщо стверджують тотожність сутності й існування Бога, то мають на увазі існування як доконечність, а не виводить з якоїсь причини. Водночас існування живих істот зумовлене певною причиною. Так само мисленик тлумачить відмінності між можливістю й дійсністю, цебто як між двома модульними (від лат. modulus - міра) твердженнями. Світ складається, як твердить філософ, лише із суб - станцій і їхнії абсолютних акциденцій (від лат. accidentia - випадковість). Бог - це першопричина всього світу, а наші знання про Нього можуть бути лише поняттєвими. Оккам зазначає: «Що ми знаємо безпосередньо - це деякі поняття, що насправді не є Богом, але ми їх використовуємо у висловах, щоб зрозуміти Бога». Отож, знання про Бога опосередковане. Все створене Богом не може бути суперечливим.

Вільям Оккам - останній великий філософ Середньовіччя, філософія якого схарактеризована не лише як антисистемна, а й як антиреалістична й антидогматична. Їй властива критичність, автономне трактування науки, увага до епістемологічних і природознавчих досліджень, вивищення інтуїції.

Поряд з критицизмом у тодішній філософській думці існував містицизм у двох основних видах: аскетичному і спекулятивному. Не задовольняючись інтелектуальним поясненням питань, тодішній критицизм прагнув безпосереднього спілкування з Богом. Його головним представником був Йоганн Екгарт (бл. 1260 - 1327/1328 рр.) засновник філософії пробудження, що відомий як Майстер Екгарт. Як церковний проповідник, він передавав свої погляди у проповідях. Його тези (28 положень) були осуджені Церквою як єретичні.

Мисленик зазначав: «Те, що говорить християнська віра і що написано в Святому Письмі, треба викласти при допомозі філософських понять». Екгарт - автор трактатів, коментарів і проповідей, в яких надає логічних аргументів надприродному Божественному знанню, злютовуючи неоплатонічний містицизм з томістським інтелектуалізмом. На мисленика вплинули філософські ідеї Альберта Великого. Для нього існує одна істина - це Бог. На встановлення цієї істини спрямовані теологія й філософія. Особливої уваги надає Екгарт містичному єднанню з Богом. На питання «Хто такий Бог?» фі - лософ відповідає: «Існування». Бог - це повнота буття, що вище від множинності й відмінностей, тотожність сутності й існування, чого нема в творіннях. Філософ трактує Бога як Сутність, що проявляється як Божественна природа, набуває певного образу. Як Сутність Бог незбагненний. Пояснення Бога як природи - пояснення Трійці, або Бога в трьох іпостасях, коли Отець - Початок неживого й живого світу, Син - Слово, або думка Отця, Святий Дух - Божественна воля.

Слід зазначити, що Екгарт у трактуванні Бога не послідовний. Як відо -мо зі Святого Письма, сам Бог каже: «Я Той, що є, буде, Сущий». Водночас