Християнська філософія середньовіччя

Особлива роль у розвитку схоластичного методу належить згаданій праці Абеляра «Так і Ні». Мисленик формулює різні, навіть протилежні положення, але не проявляє спроб для їхнього узгодження чи якогось раціонального розв’язання.

Проблемам етики присвячена праця Абеляра «Пізнай самого себе», хоч у ній філософський підхід невіддільний від теологічного. Треба наголосити, що мисленик звертається до проблеми гріха, причину якого вбачає в моральній недосконалості людини, що схильна до зла. Проте про гріх йдеться лише тоді. коли така схильність наповнюється злом і спрямовується проти Бога, а потім лихий намір перетворюється в факт при добровільній і свідомій згоді самого грішника. Отож, йдеться про причетність до гріха совісті, що можна тлумачити як суб’єктивний чинник.

Проти Абеляра виступив релігійний містик святий Бернард Клервоський (1090 - 1153 рр.). Мисленик не погоджується з тим, що Абеляр намагається осягнути Бога раціонально, хоч така позиція спрощувала його погляди, позаяк критикований філософ не знецінював ролі віри. Його називають «релігійним генієм ХІІ століття»: свої філософські погляди він обґрунтовував на Одкровенні Йоана Богослова й посланнях святого апостола Павла.

Святий Бернард зазначав, що без Божої благодаті людський розум не спроможний збагнути істину. Він розрізняв чотири ступені пізнання: через покору, через співчуття, через споглядання, через екстазу. На останньому ступені людська душа виривається з тіла і зливається з Богом, уподобнюється до Творця, посилюючи свої здатності.

Нерідко святого Бернарда як творця середньовічного містицизму порівнюють зі святим Ансельмом як засновником схоластики. Водночас порівняння схоластики й містики спонукає до певних висновків. По-перше, схоластика зводилася до розумування, а містика - орієнтувалася на безпосереднє споглядання й інтуїцію. По-друге, на противагу твердженням схоластів, що істину можна осягнути розумом, містики надавали перевагу почуттям і пристрасті, наголошували на покорі (смиренності), любові (звісно, християнській), співчутті і святості. По-третє, містики вважали, що шлях до пізнання істини особистий і не може бути загальних правил, на чому наголошували схоласти. Нарешті, по-четверте, містики абсолютизували надприродне пізнання істини, а схоласти - надавали перевагу природному інтелекту.

Попри такі відмінності між містикою й схоластикою у ХІІ ст. була спроба домогтися їхньої синтези, що проявилася в діяльності Гуго де Сен- Віктора (Гуго Сен-Вікторського) (1096 -1141 рр.). Його вважають послідовником Ансельма Кантерберійського й Бернарда Клервоського. Мисленик дотримувався настанови: «Навчайся всього: згодом переконаєшся, що ніщо не зайве». Відштовхуючись від положень Аристотеля, він поділив науки на чотири групи: теоретичну, до якої зачислив теологію, математику і фізику; практичну, що охоплює етику, економіку і політику; механічну, до якої відносить медицину, мистецтво («театрику») й знання про різні види ремесел; логічну, до якої належать граматика, риторика й діалектика. Кожна група наук має свою функцію: теоретична - спрямована на пошук істини; практична - править звичаями; механічна - спрямовує дії; логічна - вчить розмовляти й дискутувати.

Гуго де Сен-Віктор визначив два завдання знання (Баріепііа): поліпшувати земне життя (зсієпїіа) або сприяти наближенню до Бога (Шєііщєпґіа). Людина має сприйняти довкілля, себе і Бога. Мисленик розрізняє три способи пізнання: чуттєве, образне, поняттєве, інтуїцію. Водночас він заперечує пізнання речей, що належать до Бога, тому в таких випадках знання не можливе, а істину треба приймати на віру. Водночас він виділяє чотири види істини: 1)виведені з розуму; 2) узгоджені з розумом; 3) вищі за розум; 4) супротивні розуму. Для першого виду істини достатньо розуму і не треба віри. Другий і третій вид істини - це вже предмет віри. Четвертий вид істини - виходить також поза межі віри. Як перша причина воля Божа не має причини. Лише Одкровення дає змогу пізнати Бога через віру й розум, через природу й через благодать.

Завдяки Гуго де Сен-Віктору містика спричинилася до розвитку середньовічної схоластики, залучивши інтуїтивні й інтроспективні (від лат. intro-specto - заглядаю всередину) чинники. Серед його заслуг визнано також класифікацію наук.

 

На розвиток філософії в ХІІІ столітті особливий вплив мали відкриття університетів як центрів наукової праці й повернення до здобутків античної філософії. Окрім того, осередками науки ставали монастирі. Ознайомленню з античною філософією сприяло пожвавлення перекладацької праці, а також християнізація платонізму й аристотелізму. Окрім того, вплив на західноєвропейську філософію мав аверроїзм, заснований арабо-мусульманським філософом Ібн Рушдом (1126—1198 рр.) як своєрідна інтерпретація аристотелізму. В основі його поглядів покладено ідею про єдиний вселюдський розум (монопсихізм), що безсмертний, але безособовий.

Безсмертне лише люд-ство, а не індивідуальні душі, бо вони невіддільні від тілом і вмирають разом з ним.

Єдність схоластики й містики втілював святий Джованні ді Фіданца (1217-1274 рр.), з ласки святого Франциска Асизького прозваний Бонавен- турою («дитя щастя», «щасливе пришестя»). Під таким прізвищем він уві - йшов у світову філософію, що була для нього невіддільна від теології. Бона - вентура був переконаний, що Бог присутній («щонайприсутніший») у нашо - му розумі. Людина не спроможна дійти до поняття Бога, але саме через Бога пізнає світ. Протилежне пізнання Бонавентура заперечує. Філософ спирався на вчення святого Авґустина, дотримувався гілеморфізму (від