Християнська філософія середньовіччя

Погляди Дунса ґрунтувалися на церковній традиції, а в онтології, епістемології й психології наближені до поглядів святого Томи. Різниця між ними в тому, що в філософії Томи властивий універсалізм й інтелектуалізм, а шотландський мисленик орієнтується на індивідуалізм і волюнтаризм. Дунс не ставив під сумнів церковні істини, але вважав, що вони не можуть бути предметом розуму й науки, бо належать до сфери віри й Одкровення. Водно - час він заперечував можливість перетворення віри в знання. Хоч надприродну істину не збагнути розумом, в її достовірності не може бути сумнівів. Мисленик був предтечею критицизму в середньовічній філософії.

Інтровертивна орієнтація теорії пізнання Дунса відрізнялася від поглядів святого Томи, бо він актами сприймання вважав також внутрішні пере-живання. Порівняно зі своїм попередником Дунс був переконаний, що людський розум пізнає не тільки види, а й індивіди, переосмислив містичне трактування інтуїції на противагу абстрактному пізнанню, наголошував, що без неї не осягнути існування речей і навіть їхньої присутності. Розрізняючи інтуїтивний і абстрактний роди пізнання, Дунс зазначав, що перше пізнання індивідуальне й екзистенціальне, а друге - загальне й осягає суттєві властивості.

Окрім того, античному універсалізмові Дунс протиставив метафізикний індивідуалізм, що узгоджувалося з духом християнства, спрямованого на спасіння індивідуальної людської душі, а й не заперечувало форми як індивідуальної засади. Проте мисленик не заперечував всезагальників, зазначав, що все-таки вони існують у речах, чим поєднував реальний індивідуалізм з поняттєвим реалізмом. Звідси - висновок про множинність форм у кожній речі, що вело до визнання двох форм: духовної і тілесної.

Поряд з інтуїцією важлива роль у пізнанні належить волі. Дунс не погоджувався зі святим Томою, що воля залежить від розуму: він дотримувався протилежної залежності між ними. Воля визначає свободу пізнання і його активність. Розвиваючи вчення Августина, Дунс уточнив роль волі, обмеживши її значення лише на другій стадії пізнання.

Від поняття волі невід’ємне ще одне трактування Дунса. Він наголошував на пасивності самого пізнання й активності волі. На думку мисленика, саме воля уподібнює людину до Бога, бо вона, а не розум визначає суть людини. Фактично шотландець підніс на вищий рівень твердження Авґустина про волю як найдосконалішу здатність людини. Волю характеризує свобода, яка для Бога необмежена і становить суть буття. Такий підхід спростовує твердження Геґеля, що свобода - це пізнана доконечність. З волюнтаристських поглядів Дунс трактував істину й добро, що встановлені Богом на основі вільного вибору і не можуть визнаватися об’єктивними й непорушними. Такий ірраціоналізм ставив теологію поза межі розуму й науки, що було протилежністю не лише античній філософії, а й концепціям інших християнських мислеників.

Слід зазначити, що при певному збігу поглядів святого Томи й Дунса між ними відчутні засадничі відмінності. Якщо перший мисленик розглядав світ як раціональний і доконечне творіння Бога, то другий - наголошував на частковій ірраціональності світу і визнавав його творінням свободи. Спи - раючись на здобутки Авґустина, шотландець обґрунтував схоластичну систе - му, засновану на перевагах віри перед розумом, першості інтуїції порівняно з абстракцією, вищості індивіда над загалом, пріоритетом волі порівняно з думкою.

Філософська система Дунса фактично зумовила перехід до схоластики XIV ст. і виникнення філософії Нового часу.

 

У ХІІІ ст. завершилося формування основних схоластичних шкіл, серед яких одні спиралися на вчення святого Томи, а інші - на Дунса. Тепер одні філософи розбудовували наявні філософські системи, а інші - перевіряли їх і піддавали критиці. Критицизм відзначався антиреалізмом, скептицизмом і емпіризмом. На противагу філософським школам, що відтворювали «старий шлях» («via antiqua»), заявляє про себе «новий шлях» («via moderna»), названий номіналістичним чи терміністичним. Він спирається на логіку й аналізує конкретні проблеми, уникаючи синтезу. Такий підхід посилював розмежування філософії й теології, хоч ними займалися одні й ті самі до - слідники. Прихильники Аквіната вважали впливову номіналістичну течію каригідною. Слід зазначити, що між терміністами були певні відмінності: одні зосереджувалися на проблемах логіки, а інші - критично аналізували традиційну метафізику.

Найвидатнішим філософом-схоластом того часу був Вільям Оккам (між 1280 і 1290 -1350 рр.). Слід зазначити, що про роки його народження і смерті та про саме життя нема однозгідності між дослідниками. Відомо, що Оккам відзначався бойовим характером і не залишався поза політичними справами. Його відлучали від Церкви за єретичні погляди, але перед смертю він все -таки повернувся до Церкви. Помер під час чуми, яку тоді називали «чорною смертю».

Основною працею Оккама вважають коментарі до сентенцій Петра Льомбарда, в яких обґрунтовані також богословські погляди. Найбільше уваги мисленик приділяв питанням логіки, а також написав коментарі до «Фізики» Аристотеля. Погляди Оккама звернені насамперед проти тодішніх філософських систем, хоч сам він не спромігся на створення власної системи.

Насамперед треба зазначити, що Оккам порівнює Бога зі створеним світом. Бог - всемогутній, вільний, а створене Ним логічно несуперечливе. Проте створення світу філософ вважає за випадкове. Так само випадкові істини, відтворені в наших судженнях. Філософію він прагне побудувати на логічних основах. Водночас Оккам вважає, що Божественна всемогутність і свобода належать до