Християнська філософія середньовіччя

До найтяжчих звинувачень лицареві віднесена відсутність мужності, без якої не може бути мови про бойовий престиж вояка. Лякливість під час боїв чи бойових сутичок може призвести до згубних наслідків: нерідко не тільки гине сам негідний лицар, а й зазнає втрат бойова дружина. Ляклива поведінка не сумісна з виконанням обов’язку лицаря і його вірної служби сюзеренові. Водночас лицар має бути вірним своїм бойовим товаришам, да-ній обітниці навіть тоді, коли її безумовне дотримання загрожує його життю. Мужність - чеснота вояцька. Як негативна властивість названа скупість. Ліпше втратити маєток, ніж людина має оганьбитися як скупар. Нерідко скупість зумовлює втрату звання, становища, а також вигнання з лицарської спілки.

Важливе значення для часу Середньовіччя мала лицарська солідарність навіть між ворогами. У творах про лицарські погляди можна знайти сюжет про те, як після бою переможці разом з переможеними забавляються на спільній гостині. Цікаво, що серед лицарів осуджується підступність.

Лицар не має права терпіти образи, що завдана йому чи комусь з його рідних. У ті часи рід виступав згуртовано, коли треба було захистити честь когось з його членів.

У Кодексі ломбардського феодального права встановлена відповідальність лицаря перед сюзереном. Васал не мав права залишити свого пана на полі бою не тільки важко пораненого й неушкодженого, образити його яко-юсь дією чи свідомо видати таємницю. Так само були захищені від чолові -чих посягань васала дружина й інші родички сюзерена. Щоправда, інтрига куртуазних романів, як правило, розвивається навколо забороненого прелю- бодійства підлеглого з дружиною свого пана. Широко відомі обов’язки лицаря перед своїм сюзереном, що виклав у шести пунктах ще 1020 р. єпископ Фюльбер із Шартра. Вони передбачають фізичний і моральний захист сизе - рена. Васал не мав права обмежити його свободи, принизити честь чи гід - ність.

Окрім заборон, передбачені інші обов’язки лицаря, а також його пана. Йдеться про взаємне надання порад. Лицар - шляхетний не тільки як воїн, а й як людина. Для нього на першому місці не так перемога в бою, як сама по - ведінка. Треба зазначити, що лицарі не хотіли доживати до похилого віку, тому надавали перевагу смерті на полі брані. Водночас шляхетність вимага-ла поваги до противника. Приміром, кодекс лицарської честі не дозволяв убивати в бою ворога, що впав з коня на землю. Ганьбою вважалося вбивство старшого чи беззбройного лицаря. Якщо таке вбивство здійснено без злого умислу, то лицар мав замолювати гріхи, здійснивши паломництво до хри- стиянських святинь. Ще одне свідчення лицарського благородства: це - або- рона нападати на ворога з тилу.

Названі заборони засвідчують, наскільки спідлені нинішні вояки порівняно з лицарями Середньовіччя. Згадаймо, як підступно поводилися російські так звані «зелені чоловічки» в Криму, проросійські «ополченці» й московські ординці на Донбасі. Чи варто заїкатися про якусь шляхетність озброєних головорізів, що йдуть у наступ під прикриттям полонених жінок і дітей? Те саме стосується захоплення в полон і кривосуддя українських громадян Надії Савченко й Олега Синцова в сусідній державі. Нічим не оп- равдані «паради полонених», що організовані московськими окупантами та їхніми найманцями в Донбасі. Аналогічної оцінки заслуговують знищення польських вояків у Катині, а також бомбардування мирних японських міст Гірошима й Нагасакі.

Традиції шляхетних лицарів інколи спотворювалися в художніх творах, написаних у пізніші століття. Чимало прогрішив проти кодексу лицарської честі польський письменник Г. Сєнкевич у відомій історичній трилогії. У романі «Потоп» він протиставляє шляхетному польському лицарю Скшету- ському українського полковника Богуна, показавши його в доволі непри- вабливому тоні, хоч у змальованій боротьбі правда була на боці наших козаків, які боролися проти польського поневолення. Зрештою, Богун - не виняток: негативно показані всі українські козаки.

У лицарських романах змальовані герці, учасники яких змагаються в за- боролах. Такий звичай зумовлений тим, що лицар не міг бити в обличчя рів - ного собі. Водночас ганебним уважали удар лицаря дубовою палицею, бо так були «озброєні» лише селяни, про що пише Ш. Л. Монтеск’є. Лицар мав дбати про свого коня, про що пишуть у давніх романах і співають у піснях. Не менше доглядав лицар свою зброю, насамперед меча.

Лицар не мав права заплямити свою честь кров’ю жінки, хоч зазвичай давалися взнаки середньовічні станові забобони. Любов ошляхетнює лицаря. Проте вона має бути взаємною - така ідея пронизує куртуазні романи: з одного боку, дама зобов’язана гідно витримати тривалу розлуку, а з іншого, обов’язок лицаря не порушувати обітниці на вірність дамі серця.

Церква намагалася залучати лицарство на боротьбу за віру, хоч, як зазначають дослідники, лицарська ієрархія цінностей не відповідала анало - гічній релігійній ієрархії. Інакше кажучи, чесноти цих ієрархій насправді бу - ли антонімами. Якщо Церква утверджувала смиренність, то серед лицарства панувала гордість. Християнській настанові прощення протистояла тради- ційна помста. Не відповідали церковним заповідям криваві війни, наслідка-ми яких були каліцтва і смерті. Щоправда, лицар міг замолити свої гріхи, провівши останні свої роки життя в монастирі. Отак сходяться два ідеали Середньовіччя - ідеал лицаря й ідеал монаха. Окрім того, лицар міг простити своєму ворогові, що також відповідало вимогам християнської релігії

 

 

1. Доконечність філософського обґрунтування християнського світогляду вимагала певного поняттєвого апарату, що вже був запроваджений у античній філософії. Особлива увага була приділена філософії Платона й Ари - стотеля.
2. Апологети християнського вчення намагалися використати гности - цизм як синкретичну доктрину дохристиянського часу.
3. На засадах філософії Платона й святого Авґустина утверджувалася патристика, а з утвердженням християнства серед людності континенту, під - несення її культурного рівня, становлення системи освіти зароджується схоластика.
4. У Середньовіччі посилилися дискусії між реалістами й номіналістами навколо універсалій («всезагальників»), цебто відповідності загальних понять дійсним предметам.
5. Особливий вплив на розвиток філософії в ХІІІ ст. мали відкриті університети як центри наукової праці, що повертали до здобутків античної фі - лософії. Осередками науки ставали також монастирі.
6. Поворотним пунктом християнської філософії Середньовіччя й най - вищим її досягненням було вчення святого Томи Аквіната, яке протистояло панівному типу схоластики й наближало до античної філософії.
7. Наприкінці ХІІІ ст. в філософії утверджується «новий шлях», назва - ний номіналістичним чи терміністичним. Одні теорміністи зосереджувалися на проблемах логіки, а інші - на критиці традиційної метафізики.

Ідеалами людини Середньовіччя вважали монаха й лицаря, що ви - пливало з тодішніх історичних умов.