Християнська філософія середньовіччя

На оригінальних засадах намагався обґрунтувати християнську філософію Квінт Тертуліян (бл. 160 - бл. 220 рр.), який народився в Картагені. Його погляди сформувалися під впливом стоїцизму і правознавства. Мисленик негативно поставився до розумового знання, вважаючи його марним, нездійсненним і шкідливим, бо істина відтворена в Святому Письмі й одкровенні. Прагнення християн до вічного життя Тертуліян протиставив намаганню філософів сягнути земної слави. Без Бога не пізнати істини, а Господь перебуває в простому серці. Людський розум не спроможний пізнати істину. Звідси - формула, приписувана мисленикові: «Credo, quia absurdum» («Вірю, бо це абсурдно»). Слід наголосити, що «absurdum» означає неможливість збагнути щось розумом, а не нісенітницю, як звикли перекладати. На думку Тертуліяна, людина не тільки не спроможна пізнати розумом істину, а й чинити добро. Мудрість, благодать і доброту дарує людині всемогутній Бог.

У людині Тертуліян убачав лише тілесну істоту, що засвідчує вплив на нього стоїків. Тілесна й душа людини. Мисленик категоричний: він не визнає нічого безтілесного. Навіть Бога він вважає тілесним: «Хто ж заперечить, що Бог є тілом, раз Він є духом? Бо дух є свого роду тілом». Без тіла нічого не може існувати.

На трактування релігії Тертуліян переносив формули права. Для нього на першому місці була Церква на землі, а вже потім Бог на небі. Інакше кажучи, він підходив до релігії з позицій практичного життя, зокрема права.

Церква не визнала натуралістичної концепції християнства Тертуліяна, як і крайнього імматеріалізму Григорія Ниського. Проте до поглядів Тертуліяна зверталися філософи навіть XVII століття, зокрема П’єр Гассенді і Блюз Паскаль.

Оригінально обґрунтував філософію християнства святий Авґустин (354-430 рр.). Аврелій Авґустин зазнав значної духовної еволюції: свої пошуки святий описує в відомїй книзі «Сповідь». Спочатку він шукав у філософії розради. Розчарувавшись у скептицизмі і стоїцизмі, майбутній філософ повернувся до неоплатонізму Плотина і Порфирія, а відтак перейшов до маніхейства. Після його хрещення єпископом Амвросієм у Медіолані (395 р.) через рік сам Авґустин став єпископом.

Треба зважити, що святий Авґустин - це насамперед богослов, а його філософські погляди відповідають Святому Письму. Зрештою, як мисленик він не розмежовував філософії й теології, використовував термін «філософія» в широкому значенні слова. Проте при друкуванні його «Сповіді» нерідко пропускали ті її частини, що стосуються філософії, зокрема одинадцяту книгу. Святий Августин обґрунтовує християнський погляд на створення світу на противагу концепціям античних філософів Платона, Аристотеля та інших. Бог створив сутність, або субстанцію з нічого: лише від цього акту

розпочинається час, бо вічне буття Бога не може мати часу, а існує вічна теперішність. Інакше кажучи, говорити про час поза світом, який створив Бог, безпідставно. Не пояснюючи суті часу, святий Авґустин не заперечує того, що разом з теперішнім існує минуле й майбутнє, але перше пов’язане зі спогадом, а друге - з очікуванням. Людина бачить лише теперішнє. Отже, час суб’єктивний і залежить від людської свідомості. Інакше кажучи, час можна пояснити на основі пам’яті, уваги й очікування як трьох функцій людського розуму. Згодом цими питаннями цікавилися Р. Декарт і І. Кант.

Бог у трактуванні Авґустина - найвища сила в світобудові. Ставлення Бога до людини пов’язане з гріхом, що набуває метафізичного і навіть космологічного значення. Світову гріховність може подолати спокутувальна жертва Христа.

Філософію Авґустина складають три частини: фізика, логіка й етика. Проте фізика теологізована: досліджує не природу, а Бога, творця матерії, простору й часу. Бог - не лише генетичний, а й субстанційний початок.

Творіння не закінчилося: креаціонізм триває перманентно. Природний порядок - це натуралізація ідей Бога ще до творення світу, що піднімається від найнижчої, тілесно-матеріальної сходинки, зіпертої на небуття, до найвищої, божественної, що безтілесна.

Логіка й епістемологія Авґустина заперечує скептицизм, адже кожен, хто сумнівається, не може не сумніватися в цьому. Отож, у такому розумінні сумніватися означає водночас відчувати й мислити. Людина самозаглиблюється, доходячи до суті вічних істин, джерелом яких може бути лише Бог. Проте Творець не лише обдаровує душу людини вічними істинами, але наділяє її властивістю безпосередньо сприймати істину й правду на противагу омані й олжі.

Людину як суб’єкт мисленик ототожнює насамперед з душею на противагу тілу. Душа властива лише людині. Ідею переселення душі і наявність її в тварин чи рослин Авґустин заперечує. Душа створена перед народженням людини, але вона вічна. Як творіння Бога душа - одноціла, існує поза простором, але в часі. До здатностей душі належать розум, воля і пам’ять. Найвищим досягненням волі Авґустин вважає віру в Бога, а це ставить волю вище від розуму й акт віри попереду акту пізнання. Якщо людина не повірила і не полюбила Бога, вона не спроможна пізнати Творця.

Намагання приписати Авґустинові волюнтаризм безпідставні, бо мисленик стверджує, що воля людини залежить від Бога, а її віра - це Божий дар. Вже перед народженням Бог призначає одних людей для спасіння, а інших - на погибель. Як стверджує Авґустин, Бог - творець природи і людських душ, найвище благо. Існування зла зумовлено тим, що Творець обда- рував людину свободою волі, а створена людина наважилася піти проти волі Бога, створіння повстало проти Творця. Інакше кажучи, зло - не в природі