Християнська філософія середньовіччя

Етика Авґустина ґрунтувалася на настановах Святого Письма: «І, що хочете, аби робили вам люди, те робіть їм і ви. Якщо ви любите тих, хто лю - бить вас, то хіба це робить вам честь? Адже навіть грішники люблять тих, хто любить їх. І якщо робите добро тим, хто робить добро вам, то хіба це ро-бить вам честь? Навіть грішники чинять так само. І якщо ви позичаєте тим, від кого сподіваєтесь отримати позичене, то хіба це робить вам честь? Навіть грішники позивають грішникам, щоб отримати назад стільки ж. А ви завжди любіть своїх ворогів, робіть добро та без відсотків позичайте, не сподіваючись отримати щось назад. Тоді ваша нагорода буде велика і ви будете си -нами Всевишнього, бо Він добрий навіть до невдячних і неправедних. Завжди будьте милосердні, як і ваш Батько милосердний» (Лк. 6, 31-36).

У праці «Місто Боже» Авґустин обґрунтовував вищість Церкви над державою, а також боротьбу на Землі царства Божого (царства Світла) і царства відсутнього Ангела, що по трактований як диявол, або царства Пітьми. Образно кажучи, мисленик використовує ще образні терміни «Міста Єрусалима» і «Міста Вавилона», хоч надає цим термінам духовного значення. Царство Бога втілює Церква, а держава - це протилежне царство, що вибрало зло. Держава, як царство гріха, спричинена гріхопадінням людини і побудована на людському егоїзмі, а Церква заснована на самовідданій любові людей до Бога. Щоправда, християнська держава має виступати помічником Церкви в її Божественній місії.

Спираючись на свою концепцію про переднє призначення людини, святий Авґустин розрізняв два види Церкви. Видима Церква об’єднує всіх охрещених людей. Водночас існує невидима Церква для вибраних на спасіння, чого самі люди не знають.

Новим у філософській думці була концепція філософії історії, яку обґрунтовував святий Августин. Панівній в античній філософській думці ідеї колообігу в історії мисленик протиставив вчення, що засноване на Святому

Письмі. Він вважав, що історія розпочинається з творення першолюдей і поділяється на шість періодів, п’ять з яких стосуються Старого Заповіту, а шостий - започаткований першим пришестям Ісуса Христа і має на меті християнізацію всього людства. Останній період історії закінчиться другим пришестям Спасителя, коли на Страшному Суді будуть вибрані на спасіння (праведники) виокремлені від всіх інших, цебто від грішників. Перших чекає вічне раювання, а других - вічні муки в пеклі.

Слід наголосити, що підхід святого Авґустина використали згодом різ -ні філософи історії. Проте вони підмінили християнізацію на історичний прогрес, а комуністи - на побудову комуністичного суспільства. Засновник історичного матеріалізму К. Маркс також поділив історію людства на шість періодів, які назвав суспільно-економічними формаціями.

Святого Авґустина характеризують як найвидатнішого християнського мисленика античності. Після нього були спроби з’єднати християнство з неоплатонізмом, трактувати акт творення світу на основі неоплатонічної ідеї еманації. Такі спроби пов’язують з Діонісієм Ареопагітом (Псевдо-Діоні-сієм Ареопагітом), роки життя якого не відомі, хоч він був реальною постаттю. Не всі дослідники визнають його автором творів, що стали відомі згодом як «Корпус Ареопагітиків», тому схиляються до компромісного імені Псевдо-Ареопагіт. Досліджуючи богословські проблеми, автор порушує загальні питання епістемології, зокрема сутності та явища, особливості існування світу й існування Бога тощо. Як Надмудрість (Премудрість) Бог перебуває поза межами пізнання, тому мисленик називає Бога також Початком, Світлом, Причиною, Життям, Любов’ю, Сутністю, Добром, Всемогутністю, Красою, хоч жодне з цих імен не може вважатися вичерпним. Водночас Бог присутній у всьому. Окрім того, мисленик обґрунтував небесну й земну (церковну) ієрархію, а сенс християнської любові загадковий автор уявляв як «вічне замкнене коло, що бере початок у Добра і в Добро повертається».

Поряд з неоплатонізмом на ранню християнську філософію Середньовіччя почав впливати аристотелізм. Найбільше до цього спричинився римський філософ і теолог Аніцій Манлій Северин Боецій (бл. 480-524 рр.), який переклав і прокоментував «Органон» Аристотеля й «Передслово» Пор - фирія, наблизився до з’ясування загального поняття, що відоме як універсалія. Філософсько-світоглядні проблеми пронизують його працю «Розрада від філософії», написана у в’язниці після безпідставного звинувачення. Мисленик розмірковує над вічними цінностями.

 

2.Схоластика і дискусія навколо універсалій Схоластична філософська й теологічна традиція охоплює тривалий період часу, поділяючись на такі періоди: 1) ранній (IX - ХІІ ст.); 2) середній, або розквіту (ХІІІ ст.); 3) пізній (XIV—XV ст.). Така періодизація умовна, оскільки інші дослідники визначають саму схоластику в інших межах.

Схоластика (від лат. зскоїазіікоз - шкільний, учений) означає специфічне філософування на основі теології з орієнтацією на формально - логічне обґрунтування церковних догматів. Тодішні філософсько -теологічні диспути давали змогу вдосконалювати логічну майстерність на засадах логіки Аристотеля. Патріарх Йосиф зазначає: «Схоластичні диспути були, наче духовні турніри, де учені старалися напружити свій мозок і показати свої духовні здібності. При тім вони зближували слухачів до професора. Отже, схоластика - це не період стагнації філософської думки».

Зародження схоластики пов’язане з