+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Курс лекцій
К-сть сторінок:
94
Мова:
Українська
археологічною культурою раннього залізного віку на території Середнього Подніпров'я була чорноліська (від Чорного лісу між річками Інґулом та Інґульцем у Кіровоградській області). Носії культури, в яких вбачають протослов'ян, займалися переважно орним землеробством, їхніми степовими сусідами були войовничі кіммерійці. Захищаючись від їх нападів, чорнолісці зводили укріплені городища на мисах берегів із глибокими ярами. На Правобережжі вздовж р. Тясмин вони створили захисну систему із 12 фортець. Перейнявши досвід військової організації кочового суспільства, чорнолісці завели не лише піше військо, а й кінноту, до складу якої входили представники родоплемінної знаті. Ймовірно, – саме чорноліські племінні об'єднання згадуються в античних джерелах під назвою «сколоти».
Протягом Х-УПІ ст. до н. е. носії чорноліської культури опановують Дніпровське Лівобережжя, розселяючись у басейнах Хоролу, Псла, Ворскли, Орелі. У процесі розселення чорноліське населення асимілювало місцеву бондарихинську людність.
На території області виявлені також бронзові вироби, виготовлені чорноліськими майстрами: сережки та інші прикраси, сокири-кельти, наконечники на списи. Про наявність у чорнолісців розвиненого землеробства свідчать знахідки численних зернотерок, мотик із рогу та кістки, крем'яних, рідше – металевих серпів. Унікальною знахідкою, що належить до кола продукції чорноліських бронзоливарників, є бронзовий серп із різночасового поселення у с. Засулля під Лубнами.
У II пол. VIII – на поч. VII ст. до н. е. на Полтавщину прибув новий континґент праслов'яно-фракійських переселенців із Правобережжя – носіїв жаботинської культури (від с. Жаботин Кам'янського р-ну Черкаської обл.). Дослідники вбачають в цьому населенні неврів, відомих з «Історії» Геродота. Ряд селищ та поховальних комплексів переселенців виявлено за розкопками і розвідками на мисах високого берега р. Ворскла, а також на Західному укріпленні Більського городища. Характерним для прийшлого населення є підкурганне поховання, досліджене розкопками І. М. Кулатової та О. Б. Супруненка в 1994 р. поблизу с. Карпусі Полтавського р-ну на р. Полузір'я.
Першими степовими кочівниками доби залізного віку були кіммерійці. Вчені відносять цей кочовий народ до давньоіранського етносу. Кіммерійці – перший народ України і всієї Східної Європи, чиє ім'я відоме з писемних джерел: творів грецьких авторів, повідомлень асирійських розвідників, вавилонських хронік тощо.
Кіммерійці займали степові території Північного Причорномор'я й Північного Кавказу. Звичайно кіммерійську епоху відносять до IX-VII ст. до н. е., хоча деякі вчені починають її відлік навіть із XV ст. до н. е.
Кіммерійці першими у широких масштабах оволоділи залізоробною і сталеливарною технікою й відіграли велику роль у поширенні заліза в Європі. Сусідні племена переймали у кіммерійців зразки зброї й спорядження верхового коня. Кіммерійці вперше запровадили нову військову техніку, коли комонні воїни витіснили колісниці. Кіммерійські кіннотники мали прекрасне озброєння: лук і стріли, списи, сталеві мечі й кинджали, шкіряні панцири і щити. На час воєнних походів племена об'єднувалися в могутні союзи.
Наприкінці VIII – на поч. VII ст. до н. е. кочовики встановили контроль над населенням передстепу, підпорядкувавши собі ресурси регіону. Звідси вони отримували у вигляді данини чи налагодженого обміну продукти хліборобства, а також рабів. Наслідком цього стала поява окремих елементів матеріальної культури степовиків на просторах Лівобережжя. Насамперед це стосується зразків кіммерійського озброєння, деталей кінської упряжі, прикрас.
На ряді поселень Полтавщини знайдено типові кіммерійські бронзові дволопатеві наконечники стріл із пером різної форми, бронзові вудила, залізний наконечник на спис, бронзові бляшки, частину біметалевого кинджала, кам'яні свердлені циліндричні молоти. З торговими операціями, здійснюваними кіммерійцями, пов'язують надходження до реґіону кавказьких бронзових імпортів (сокира колхідського типу, кобанська підвіска у вигляді фігурки жінки).
На степовій території краю виявлено чотири кіммерійських поховання кінця VIII – поч. VII ст. до н. е. – поблизу с. Бутенки Кобеляцького району, на околиці с. Шевченкове Решетилівського району та в курганах біля Стовбуватої Могили під Комсомольськом.
У II пол. VII ст. до н. е. Полтавщина опинилася у зоні контактів із могутнім скіфським племінним об'єднанням, яке охоплювало величезні обшири Євразії від Карпат до Паміру й Алтаю. Ім'я скіфи (скити) буквально означає блукачі, їхні предки колись населяли степи України, а потім пішли у далекі походи в Азію. Якась частина цих завойовників повернулася назад у VIII ст. до н. е. й незабаром опанувала значну частину території України.
Відомості про скіфів містяться в творах грецьких і латинських авторів, а також у асиро-вавилонських документах. Найповніше скіфів описав Геродот, котрий присвятив їм цілий розділ своєї «Історії» (книга IV «Мельпомена»).
З писемних джерел відомо, що на території України-Скіфії жили різні племена. Степові простори заселяли скіфи-кочовики, очолювані царськими скіфами (саями). Вважають, що вони були іранцями, їм підпорядковувалися алазони, котрих ототожнюють із фракійцями, а також калліпіди – скіфи, що сприйняли риси грецької культури. Північна лісостепова зона була населена різноманітними нескіфськими племенами, які зазнавали інтенсивного впливу скіфської культури. Тут мешкали неври («скіфи-орачі» чи «скіфи-землероби»), яких розглядають як предків слов'ян (деякі дослідники вважають, що під цими назвами ховається підкорений скіфами сколотський союз носіїв чорноліської культури.
Кочові скіфи, поховань яких на теренах області небагато, зберігали курганний поховальний обряд, який утвердився в українських степах ще в епоху бронзи. Над могилами робили насипи, висота яких залежала від суспільного становища небіжчика. Найвищі кургани насипали царям і вельможам, менші – воїнам, зовсім маленькі – ремісникам та пастухам.