Історія і культура рідного краю

Україна-Сарматія. В останньому, третьому періоді раннього залізного віку (II ст. до н. е. – IV ст. н. е.) територія Полтавщини перебувала в складі Сарматського державного об'єднання. Творцями цієї держави були кочові іраномовні племена, відомі під загальною назвою «сармати». На початку своєї історії сармати займали степи від Приуралля до Дону. З III ст. до н. е. почався інтенсивний рух сарматських племен на Північний Кавказ і до Північного Причорномор'я. Воювали жінки, які нерідко очолювали військові підрозділи і були навіть царицями. Жодна сарматка не виходилі заміж, доки не вбила ворога. Кіннотники були озброєні довгимі списами, залізними мечами і кинджалами, луками й отрує ними стрілами. Сармати винайшли залізне стремено, які дало можливість організувати озброєну кінноту й посилати і] в наступ щільними замкненими шеренгами. Атака легкої сарматської кінноти була навальною і нестримною. У значних військових сутичках легкокінні загони підтримували важко-озброєні вершники-катафрактарії. В античному світі вони здобули особливу славу: удару лави закутих у панцирі людей і коней не витримували навіть римські леґіони. Катафракта на тисячу років стала найвищим досягненням військової техніки.

Поряд із періодичними військовими набігами на сусідів з метою грабунку та встановлення данницьких відносин головним заняттям сарматів було кочове скотарство. Розводили переважно коней та овець. Постійними супутниками людей були великі бойові та пастуші собаки.

Сарматські коні – малорослі, з короткою шиєю і грубою головою, міцними костистими ногами – розвивали велику швидкість і витримували які завгодно труднощі. Заможні кочовики мали також породистих коней – високих, з довгою шиєю та стрункими ногами. В поході сарматські воїни використовували кількох заводних коней, на яких за добу могли здолати до 200 км.

Сармати займались традиційними для скотарів ремеслами: зброярством, лимарством, ткацтвом, виготовленням ліпного, дерев'яного, шкіряного посуду та культових речей. Важливе місце в економіці посідала торгівля з античними містами. В обмін на худобу та продукти тваринництва, а також рабів, сармати одержували олію, вино, хліб, овочі, ювелірні, ковальські, керамічні вироби, речі особистого вжитку. Торговельні зв'язки простягалися до Індії, Китаю, римських провінцій в Європі й Азії.

Опанування сарматами теренів Полтавщини. Перші хвилі міграції у Лівобережний лісостеп пов'язані з племенами роксоланів. Найбільш ранні свідчення появи сарматських племен (II пол. II ст. до н. е.) виявлено неподалік бродів через Ворсклу та Хорол.

Північніше смт Нові Санжари, в ур. Маджари поблизу с. Клюсівка, у розмиві берега Ворскли виявлена характерна горщикоподібна ліпна посудина заволзького виробництва з лійчастим вінцем, короткою циліндричною шийкою, кулястим тулубом і круглим денцем, прикрашена фризом прокресленого візерунку з «торочками». Не менш цікава знахідка походить із кутка Заяр'я у Хоролі, де в кургані на плато корінного берега р. Хорол було виявлено поховання воїна з характерним залізним кинджалом із довгим серпоподібним навершям і прямим перехрестям, а також ліпною посудинкою.

Наступні хвилі пересування сарматів у Ворсклинсько-Сульське межиріччя припали на кінець І ст. до н. е. – початок II ст. н. е. Вони пов'язані з племенами аорсів і аланів. Осілі жителі, вірогідно, сплачували кочівникам данину. Сарматські, переважно жіночі, поховання І-ІІ ст. н. е. виявлено у басейнах Орелі й Псла. Майже всі вони впущені в курганні насипи попередніх епох.

Жіноче поховання І-II ст. н. е. досліджено в 1989 р. в кургані поблизу с. Ливенське Новосанжарського р-ну. Воно здійснене у неглибокій катакомбі зі входом-дромосом. Жінка віком 40-45 років була покладена в домовину випростано на спині, з простягненими вздовж тулуба руками. Вона була вдягнена у шкіряні шаровари, сорочку і багатий халат із срібно-тканої тканини. У потойбічний світ її супроводжував виразний напутній інвентар – невелика дерев'яна шкатулка, тонкостінний глечик, уламки двох залізних ножів і шильця, точило, бронзові фібула та пряжка, а також рештки їжі – розчленована туша кобили. Найбагатшим у межиріччі Ворскли й Орелі вважається поховальний комплекс кін. І-II ст. н. е., відкритий в 1954 р. у с. Павлівка Кобеляцького району. Він містив бронзовий казан, бронзову литу профільовану тацю і кований глек провінційно-римського виробництва, залізний меч, скло-пастові намистини та скляний флакон.

 

Доба великого переселення народів.

Зарубинецька археологічна культура III-І ст. до н. е. обіймала значні обшири України й Білорусі (названа за могильником біля с. Зарубинці Канівського району Черкаської обл.). Серед носіїв культури домінували слов'янські елементи при наявності балтських та германських. На відміну від сусідніх областей Подніпров'я, на Полтавщині класичних зарубинецьких поселень та могильників рубежу нової ери знайдено небагато. Серед них – рештки поселень на городищі скіфської доби в ур. Колядиха поблизу Глинська на Роменщині і в с. Садки Кременчуцького району, а також три поховання із зарубинецьким інвентарем, виявлені в Лубнах, Верхній Мануйлівці Козельщинського та Дяченках Кременчуцького районів. Впущені в курганні насипи, ці поховання поєднують зарубинецькі та сарматські риси поховального обряду.

Колядинська пам'ятка досліджувалася А. В. Гейком у 1993-1995 рр. Крім господарських ям, виявлені залишки житла-майстерні бронзоливар-ника II-І ст. до н. е. Лубенське поховання розкопане в 1882 р. Ф. І. Камінським у великому кургані на Замковій горі. Воно здійснене у прямокутній ямі розміром 2, 15x2, 85 м,