Історія і культура рідного краю

Пеньківські поселення, як правило, займали низькі ділянки надзаплавних терас річок та струмків, розташовуючись переважно групами на відстані 3-5 км одне від одного. Гнізда поселень, вірогідно, складали територіальні громади, а групи жител на поселеннях відображали наявність патріархальних сімей. Місцевість, що вибиралася для поселень, не вимагала спорудження штучних укріплень – надійним природним захистом були ріки, ліси, болота. з'явилися у 11 пол. VI-VII ст., спочатку на правому оерезі Дніпра, а згодом і на Лівобережжі. Зміну пічних споряджень, а разом з ними й інтер'єру житла вчені пов'язують зі склавинським впливом. У порубіжних селищах на межі Лісостепу і Степу – в Надпоріжжі, Пооріллі та Середньому Подніпров'ї – споруджувалися овальні юртоподібні житла, характерні для кочовиків.

Із повідомлення візантійського письменника Маврикія про слов’ян і антів (VI ст.) : «вони селяться в лісах, біля незручно прохідних рік, боліт і озер, влаштовують в своїх житлах багато виходів».

З повідомлення Прокопія Кесарійського (VI ст.) : «... живуть вони у примітивних хижах, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожен своє житло».

Важливою матеріальною складовою пеньківської культури є багаті скарби т. зв. мартинівського типу, відомі у літературі як старожитності антів, або старожитності «русів». До їх складу входили кінцями, трапецієподібні підвіски, частини поясних і головних уборів. Наявність цих скарбів породила концепцію єдиної дружинної культури, яку одні дослідники вважають слов'янською, а інші – тюркською. Очевидно, племінна й військова верхівка антів збагачувалася під час походів на Візантію та в Подунав'я.

Найбагатший скарб ювелірних виробів VI-VII ст. знайдено в 1909 р. біля с. Мартинівка Київської губернії (тепер Канівського району Черкаської обл.). Значною кількістю (близько пуда) срібних речей відзначався Блажківський скарб, знайдений у 1903 р. на території сучасного Зіньківського району. Від цього скарбу збереглося лише кілька предметів.

Мартинівський скарб містив близько ста срібних, почасти позолочених предметів, серед них налобні вінчики, сережки, скроневі кільця, шийна гривна, браслети, пальчаста фібула, численні поясні бляшки, накладки і наконечники, а також дві чаші з візантійськими клеймами, уламок таці, ложка для причастя і дев'ять фігурок, що зображували людей і стилізованих тварин.

Ці фігурки становлять винятковий інтерес для характеристики мистецтва тієї епохи. Вони рельєфні й мають отвори для гвіздків чи заклепок (свідчення того, що ці срібні бляшки прибивали або пришивали до чогось). Чотири фігурки зображують вусатих безбородих чоловіків («танцюристів»), одягнених в сорочки з довгими рукавами і довгі вузькі штани. Кожний з них стоїть, взявшись в боки, ніби готуючись піти навприсядки, ноги зігнуті в колінах, руки – в ліктях. Голови, обрамлені довгим волоссям, порівняно з іншими частинами тіла дещо збільшені в розмірах, обриси обличчя лише намічені лініями або крапками. На грудях вигравійовані взори, що передають вишивку на сорочках. Деякі дослідники вбачають у цих фігурках зображення давніх праукраїнців у вишиванках, а поза «танцюристів», на їх думку, нагадує один з елементів малюнка українського гопака.

Фігурки тварин зображують химерних «коней», котрі швидше нагадують хижих звірів, які біжать з вишкіреними пащами і висунутими язиками. Широкі гриви прикрашені геометричним орнаментом і позолочені. та глеки кочівників тощо.

Могильники пеньківської культури відомі переважно в Середньому Подніпров'ї. Покійники спалювалися, а попіл захоронювався в ямах. У Полтавському реґіоні зустрічаються й інгумації. Поховальний інвентар складають намистини, підвіски, фібули, сережки.

У VIII-IX ст. пеньківські старожитності трансформувалися в пам'ятки культури Лука-Райковецька на Правобережжі та волинцевської культури на лівому березі Дніпра.

Окрім старожитностей антів, на півночі Полтавщини відкриті пам'ятки колочинської культури, а саме: сліди селищ у Пирятинському і Чорнухинському районах та поблизу с. Плішивець Гадяцького району. Значно більше колочинських старожитностей відомо у сусідніх Сумскій та Чернігівській областях.

 

В орбіті кочового світу. Полтавщина, як частина Дешт-і-Кипчака.

Після переміщення основної маси гунів на Захід, у Східній Європі залишилася невелика їх частина – акацири. В 463 р. акацири підкорили болгари. Гуни, втративши тил на сході, програли свою останню європейську війну 463-469/472 рр. і відійшли за Дунай як піддані Східної Римської імперії. У степах, що колись належали гунам, розселилися болгарські племена кутригурів та утигурів.

Цікаво, що ці етноси виступають у джерелах під подвійною назвою з додатком – гуни. Очевидно, коли гунська історія закінчилася, і гунів як етносу вже не стало, їхня доблесть ще довго приваблювала, а діяння надихали нові народи.

Дослідники вважають, що за змінами назв кочових народів, більш усього, ховається зміна панівних племен, а не істотні зміни у складі основного тюркського населення. Існує думка, що у Великому Степу етнічний склад після Великого переселення народів протягом століть ніколи не мінявся, змінювалися лише його назви. Зафіксовані в історичних джерелах назви: гуни, болгари, авари, хозари, печеніги, торки, кипчаки, кумани та десятки інших були різними іменами одного тюркського народу, ніяких нових народів тут не з'являлося. Просто орда, яка досягала влади, давала своє ім'я підданим. У випадку поділу влади, як це трапилося після занепаду гунів, кожний із нових володарів називав підвладне населення власним ім'ям. Так «з'явилися»