Історія і культура рідного краю

Перещепинський «скарб». Відкривачами скарбу стали перещепинські 12-річний Федько Деркач та 14-річний Карпо Маджар ходячи 29 травня /11 червня 1912 р. похилим піп горбом, Ф. Маджар провалився у невелику ямку і і ногою якийсь предмет.

Місцезнаходження «скарбу» – ділянка надзаплавних луї ючої рослинності пересихаючих боліт та стариць. За свідчення каренка, знахідки виявили у піску, на площі близько 1, 5x1,? бині від 0, 2 до 1, 2 м. Поміж речами були знайдені зотлілі шматЄ. О. Горюновим поблизу с. Вовки у Зшьківському р-ні. Всі ці стійбища знаходилися неподалік від пеньківських поселень чи решток селищ, життя на яких відновилося у II пол. VII ст. До того ж, поряд із багатими похованнями кочівників знайдено слов'янську ліпну кераміку та інші речі антського побуту. В околицях Полтави виявлений один із двох відомих у Середньому Подніпров'ї та на Лівобережжі Дніпра ремісничих центрів, що обслуговував місцеве болгарське та частково пізньопеньківське населення. Рештки керамічної майстерні гончарів – вихідців із Північного Кавказу, відкриті у 1903 р. неподалік с. Судіївка (у літературі частіше зустрічається Мачухи) Полтавського району, на схилі балки в ур. Гергелів Ріг. Тут, у зруйнованому за випадкових обставин горні, знаходилося близько 10 вишуканих високих гончарних посудин типу одно-, дво- та триручних глеків, всуціль вкритих врізними лініями, хвилястими і сітчастими пролискованими смугами.

Сини Кубрата, поділивши батьківську спадщину, і лися неспроможними кожний на чолі своєї орди бо{ з сильними ворогами – хозарами. Врешті болгари змуш ли полишити обжиті місця й шукати безпечніші реґіон орди, що складалися переважно з кутригурських клані] ли на захід. Перша з них приєдналася в Паннонії до Друга дійшла до Італії, де на правах васалів лангобард селилася в провінції Беневенто. Третя під керівництво Аспаруха зупинилася в Нижньому Подунав'ї, а звідті нулася у Добруджу. З плином часу ці болгари злилис найськими антами, утворивши новий народ болгар, т кий за походженням і назвою, слов'янський за мовою турою. Четверта орда, теж переважно кутригурська, р на північ, де осіла в районі Середньої Волги і Ками. Зго, утворилося Болгарське ханство (Волзька Болгарія). Ні п'ята орда, переважно угорська, визнала сюзеренітет і залишилася в Приазов'ї та Подніпров'ї.

Після розпаду Болгарії частина антського населення Полтавщини була втягнута у вир переселень і переміщень болгарських орд. Нащадки тих, хто осів у Подунав'ї, пізніше, у VIII-IX ст., повернулися на батьківщину, взявши участь у формуванні сіверянського племінного союзу. Основна маса болгарського населення влилася до складу Хозарського каганату. Невеликі групи болгар-кочівників та угрів залишилися в степах південної Полтавщини, сусідніх Дніпропетровської та Запорізької областей.

Саме їх та носіїв слов'янської культури волинцевського типу постачали посудом ремісничі осередки-майстерні на зразок виявленої неподалік Судіївки (Мачух) під Полтавою. Сліди кочових болгар простежуються й за окремими знахідками. Зокрема, в околицях Градизька Глобинського району виявлена унікальна золота сережка-підвіска кін. VII – поч. VIII ст., подібна до сережок із багатющого поховання у Глодосах на Кіровоградщині. Рештки ще одного поховання, зруйнованого будівництвом залізниці, виявлені поблизу с. Зінці Полтавського району. Воно супроводжувалося кружальною дворучною флягою круглої форми (продукція кримських майстерень кін. УПІ-ІХ ст.). Залишки ще одного поховання, з виразним кружальним горщиком, трапилися Г. О. Сидоренко в серед. 1950-х рр. на Білій Горі, поблизу с. Макухівка під Полтавою. В ряду болгарських поховань стоїть також комплекс VIII ст., відкритий 1959 р. в околицях Великої Кохнівки поблизу Кременчука. Тут у похованні знайдено кружальні одноручні глек і кружка та залізне стремено аркової форми. До пам'яток цієї доби відносяться й знайдені в околицях Климівки Карлівського, Ливенського Новосанжарського та Градизька Глобинського районів амфори кримського виробництва, характерні для імпортів у середовище населення Хозарського каганату наприкінці VII – на поч. IX ст.

Угорські племена на поч. І тис. н. е. кочували зі своїми стадами степами Поволжя на території сучасної Башкири. Ці місця вони звали «Маґна Хунгарія». Підхоплені хвилею Великого переселення народів, угри мігрували з Поволжя на Північний Кавказ, де співіснували з гуно-болгарами і хозарами. Після розпаду Болгарії північнокавказькі угри (білі угри мадяри руських літописів) рушили у причорноморські степи. Тут, між Доном і Дніпром, вони провели близько трьохсот років (II пол. VII – поч. IX ст.). Країна, якою правили угри, відома як Лебедія (Леведія). До приходу угрів вона була населена головним чином антами. Угри витіснили деякі антські племена, а інші підкорили своїй владі. Пам'ять про давню Лебедію зберігають численні назви українських місцевостей і річок: Лебедин, Либідь, Угрин тощо.

Мадярська орда складалася з семи кланів, що прозивалися іменами своїх тотемів. Вожді носили титул «воєвода». Чисельність угрів історики визначають приблизно 100 тис. чол., а війська – 10 тис. вершників. Встановивши контроль над слов'янським населенням, мадяри обіклали антські громади даниною. На думку деяких дослідників, угри брали данину з кривичів і сіверян. Припускають, що данину платив і Київ. Інша думка: літописна традиція не зберегла ніяких слідів залежності від угорців, до того ж у Лебедії угри самі були данниками хозарів, крім того весь