Історія і культура рідного краю

Полишені печенігами степи на короткий час опанували торки, на п'яти яким наступала набагато сильніша половецька орда. Вже у 1055 р. половці вийшли на кордони Переяславщини. Але торки ще трималися вздовж лівого боку Дніпра. Поставлені між ворожими ордами печенігів і половців, вони опинилися в скрутній ситуації й готові були піддатися Русі. Однак замість підтримати слабшого, а тому не страшного сусіда, руси в 1060 р. вдарили по торкам, знищивши їхні сили на Лівобережжі. Торки услід за печенігами відійшли на захід. У 1094 р. вони «цілим народом» перейшли Дунай і стали пустошити візантійські володіння. Частина торків згодом повернулася й осіла в басейні Росі та на Переяславщині.

Торки не були страшними сусідами для Русі. Немає звісток, щоб вони переходили лінію руських пограничних фортифікацій. Поодинокий випадок, коли вони підійшли до Воїня, зафіксований під 1055 р. Всеволод тоді їх побив. Торкам доводилося боротися з печенігами, з одного боку, і половцями – з іншого. На думку М. Грушевського, руські князі допустилися помилки і, замість того, щоб стати на боці слабшої орди (торчеської) і за її поміччю ослабити сильнішу (половецьку), вони вдарили на торків, примусивши тих покинути прикордонні степи, які негайно зайняли більш небезпечні половці. Русі дуже скоро довелося переконатися, як нерозсудливо вона перемінила сусідство: вже через рік після відходу торків половецька орда напала на Переяславське князівство, побила княжу дружину й пограбувала край. Після поразки руських дружин на Альті половці розкинулися по обох боках Дніпра, грабуючи безборонні землі.

Понад лівим берегом Дніпра, в Переяславській землі, оселилися також кочові і напівкочові тюркські племена туркіїв таковуїв, а на протилежному березі, в басейні Росі, осіла відособлена орда берендеїв (у літописі ототожнюється з «чорними клобуками»).

Поселені на Сулі руські федерати-торки зосереджувалися між літописними «містами» Лохвицею і Кснятином. Тут нараховується 7 городищ-замків: Великолазірське городище під Лохвицею – сховище-замок голови роду кочівників, Бербениці у Лохвицькому районі, ур. Городок поблизу літописного Римова. На нижньосульській ділянці кордону виявлено пізньокочівницькі впускні поховання поряд із укріпленнями Городка у Великій Бурімці, Воїня, Желні, а також поблизу Сніпорода і в околицях Лубен.

У складі невеликого некрополю федератів, вміщеного у давні кургани на окраїні Лубен, Ф. І. Камінським досліджено три поховання. Одне з них здійснене у прямокутній ямі із заплічками і рештками дерев'яного перекриття. Похованого було покладено випростано на спині у внутрішній ямі розміром 0, 75x1, 80 м, головою на схід. Праворуч від нього виявлено череп і кістки коня із залізним вуздечним набором у складі кільчастих вудил, стремен, кілець. До складу напутнього інвентаря входили залізні наконечники стріл, уламок списа, ніж, кресало, а також кремінь, бронзова ремінна пряжка тощо. Вирізняються рештки лука і сагайдака, від яких збереглися кістяні накладки.

Крім Лохвицького Посулля, торки були оселені на просторах сучасних Пирятинського, Оржицького, Семенівського районів. Одним із значних центрів торкських федератів вважається давньоруське м Полкстинь у Пирятинському районі. Торки використовувалися князями як допоміжна легка кіннота в походах на половців та власних усобицях. Часом вacaли повставали проти своїх сюзеренів, вимагаючи додаткових послаблень повинностей тощо. Один із таких виступ літописець зафіксував під 1080 р. : «Піднялися на рать торславські проти Русі. Всеволод тоді послав на них Володимира, і Володимир, пішовши, переміг торків».

У середині X ст. степи від Уралу до Дунаю зосталися в повному володінні половців. Цю територію у східних джерелах називали Дешт-і-Кипчак (Кипчацький степ) – Половецькою землею. Центр половецької держави знаходився в Подонні, а головним місцем кочівок стали степи Подніпров'я.

На схід від Русі цих кочівників називали кипчаки на заході – куманами. Руські дали їм назву «половці, за те, що колір волосся нових сусідів, на відміну від їхніх попередників, нагадував полову

Основною клітиною половецької спільноти була патріархальна сім'я (аїл) ; споріднені сім'ї єдналися в роді Вищою суспільною одиницею були племена (колі якими правили певні династії ханів: Багубарси, Бурчевичі, Єлтуновичі, Єтебичі, Колдечі, Колобичі, Отерплюєви, Сутоєвичі, Тарголови, Тетробичі, Улашевичі, Урусовичі, Шарукановичі. Руські звуть ханів князями. Ханські династії були досить великими, налічуючи від кількох до кількадесят князів й складали вищу аристократію Жінки мали рівні права з чоловіками. Низи половецького суспільства складали «челядь» бідні, але вільні общинники, і «колодники» – дом (полонені). Степ був поділений між окремими племенами; орди й курені мали свою визначену територію, яка включала зимники, літники і маршрути кочівлі між ними.

Дослідники нараховують 8 половецьких об'єднань, називаючи їх за місцем перебування: 1) Придніпровське (обабіч коліна Дніпра; включало заорельську, самарську й надпорозьку орди) ; 2) Лукоморське (між гирлами Дніпра й Дністра) ; 3) Донецьке; 4) Приморське (над Азовським морем) ; 5) Донське; 6) Прикавказьке; 7) Кримське; 8) Поволзьке. Об'єднання налічували 20-40 тис. чол. кожне, їхніми тотемами були лебеді, вовки тощо.

Східні джерела вирізняють 7 чільних кипчацьких племен. Одне з них мало назву каї – змія. Арабські й китайські автори стосовно кипчаків неодноразово згадують прислів'я: «У змії сім голів». Можливо, тут криється розгадка поєдинків зі зміями руських богатирів.

Половці активно контактували з Руссю, Візантією, Угорщиною і Болгарією. Кочівники одночасно з'являлися в різних місцях, діяли швидко і рішуче. Передбачити половецький набіг і зібрати