Історія і культура рідного краю

Візантійський оратор Євстафій Солунський (XII ст.) : «В одну мить половець близько, і ось уже нема його. Зробив наїзд і прожогом, з повними руками, хапається за поводи, підганяє коня ногами і бичем й вихором несеться далі... Його ще не встигли роздивитися, а він уже щез із очей».

Перша зустріч руських із половцями відбулася в 1055 р. В літописі про неї згадано цілком доброзичливо: «Приходив Блуш із половцями. І вчинив Всеволод мир із ними, і вернулися половці до себе». Проте вже у 1062 р. кочовики здійснили перший напад – жертвою стало прикордонне Переяславське князівство. У 1068 р. над р. Альтою половці розбили війська трьох Ярославичів: Ізяслава, Святослава і Всеволода.

Відтоді здійснювали постійні напади на Русь, нищили поселення та полонили бранців, яких тримали у себе або продавали до південних країн. Найбільше страждали від половецьких набігів Переяславське, Новгород-Сіверське та Чернігівське князівства. Найвідчутніші половецькі удари припали на кін. XI ст., коли ними керував хан Боняк. Розсварені князі не могли протистояти половцям спільно; деякі з них самі наводили половців на Русь як помічні війська у боротьбі проти своїх противників. Організувати протиполовецьку коаліцію вдалося тільки переяславському, згодом великому київському князю Володимиру Мономаху. Внаслідок переможних походів у Степ (1103, 1107, 1111, 1113 рр.) половці були відігнані до Волги й Передкавказзя. Політику батька з успіхом продовжував Мстислав Мономахович, але по його смерті (1132 р.) половецька загроза знову відродилася, хоч і не в такій небезпечній формі. Кочовища половців наблизилися до кордонів руських князівств, а їхні набіги під проводом хана Кончака у 1180-х рр. дійшли свого апогею. Відповіддю на них був спільна воєнна кампанія 1184-1194 рр. Хоча справі пошкодила самочинна акція сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р., оспівана в «Слові про Ігорів похід», все ж загальний результат війни вийшов на користь Русі. Остаточного удару половцям завдав князь Роман Мстиславич (походи 1202 і 1204 рр.). Завдяки цим перемогам руська колонізація посунулася приблизно на 100 км на південь.

Після того, як у боротьбі з монгольськими туменами Субедея та Джебена Передкавказзі загинули половецькі хани Данило Коб'якович та Юрій Кончакович, інші половці, на чолі з Котяном (тестем Мстислава Удатного), вдалися за допомогою до руських князів. Але об'єднані русько-половецькі війська були погромлені над р. Калкою в 1223 р. Під час походу монголів на Східну Європу 1239 р. половці були розбиті вдруге; більша їх частина здалася переможцям, менша ж, із Котяном на чолі, перейшла в Угорщину й Болгарію, де змішалася з місцевим населенням. Монголи перебрали від половців чимало культурних надбань. Врешті обидва народи цілком асимілювалася.

Детальніше про панування половців на Полтавщині.

Починаючи з II пол. XI ст., осілі жителі краю стали від вати на собі неспокійне сусідство і відверту загрозу з боку Половецької орди, яка з'явилася у руському порубіжжі в 1055 1056 рр. Це спричинило новий відтік слов'янського населеня в безпечніші північні райони. Давньоруські поселення і Пслі та Ворсклі продовжили своє існування з мінімально кількістю мешканців.

Пізніше, у XII-XIII ст., лівобережні степи використовувалися половцями для сезонних кочівок за домовленістю із місцевою руською адміністрацією. Деякі сім'ї кочівників частково осідали на землю, потрапляючи у васальну залежність від руських правителів.

Головним заняттям половців було кочове скотарство. Розводили коней, овець, кіз, верблюдів, рогату худобу. Важливе значення у господарстві мало облавне полювання. Незначна частина населення займалася також хліборобством та торгівлею і вела напівосілий спосіб життя. Як уже відзначалося, помешканням кочовиків були «половецькі вежі» – юрти, що пересувалися на возах або встановлювалися на землі. У випадку небезпеки вози ставилися колом, утворюючи військовий табір. З Половецького степу вивозилися продукти тваринництва, зокрема коні; половці були посередниками у транзитній торгівлі, що йшла з Візантії через портові міста Сурож, Озів і Саксин, а також суходільними шляхами, що сполучали Європу з Близьким Сходом: Залозним, Соляним та Грецьким. Реміснича справа у половців була слабо розвинена, стосуючись лише щоденних потреб життя.

Під впливом сусідства з княжою Руссю в середовищі половецької аристократії поширилися слов'янські імена: Ярослав Томзакович, Гліб Тирієвич, Юрій Кончакович, Данило Коб'якович та ін. Із XII ст. між руськими княжими родами та половецькими ханами стало традицією родичатися між собою шляхом встановлення шлюбних зв'язків. Мало який руський князь не мав жони – половецької красуні; зафіксовано також випадки одруження половецьких ханів на руських аристократках. У жилах їхніх нащадків текла половецька кров. Окрім залагодження політичних непорозумінь, це дозволяло відбувати спільні воєнні походи проти князів-суперників чи зовнішніх ворогів. Протягом п'яти поколінь етнічна асиміляція породжувалася також традиційними насильницькими обмінами жінками і дітьми під час обопільних набігів, походів і грабунків.

Загалом у Причорноморських степах, на Нижньому Дону і Північному Кавказі кочувало півтора десятка половецьких племен загальною чисельністю більше 500 тис. чол. Найближчими сусідами історичної Полтавщини стали угруповання Бурчевичів – придніпровських половців, Шаруканідів і Токсобичів – донецьких і сіверсько-донецьких «диких» половців.

У XII – на поч. XIII ст. північні кордони Половецької землі у межах Полтавщини пролягли підвищеннями високого лівого берега Ворскли у Котелевському і Полтавському районах, межиріччям Тагамлика і Кустолово-Суходілки в Новосанжарському і до гирла Ворскли в Кобеляцькому районах,