Історія і культура рідного краю

Ранньосередньовічні слов'янські культури в цьому регіоні склалися на основі місцевого пізньозарубинецького і черняхівського населення, а також окремих груп слов'янського населення Правобережжя, які, починаючи з VI ст., переселялися на лівий берег Дніпра. Можливо, серед переселенців були й наддунайські сівери, витіснені з предківських земель болгарами.

Якась частина сіверянського населення поступово заселила райони Придоння й Оки, створивши тут нові етнокультурні групи т. зв. «донських слов'ян» (боршівська археологічна культура) та літописних в'ятичів (слов'янізований угро-фінський субстрат мощинської археологічної культури).

На величезній території, зайнятій сіверянами, дослідники виділяють три групи роменських пам'яток: 1) західну Новгород-Сіверське і Стародубське Подесення; 2) сейминську – Курське Посейм'я із середньою течію Псла; 3) східну – у басейні Сули (суличі), Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. Західні сіверяни й семичі складали два племінні союзи, центрами яких могли бути Родичів і Курськ. Східносіверянський племінний союз не склався з якихось внутрішніх причин, або його утворення не допустили Хозарський каганат, а потім Київська Русь. Міським центром східних сіверян міг бути спершу Верхньосалтівський археологічний комплекс на території сучасної Харківської обл., де концентрувалася і розподілялася сіверянська данина хозарам, а пізніше – Чернігів.

У ІХ-Х ст. сіверяни заселили середні течії Десни, Сейму і верхню течію Сули. За пізнього етапу роменської культури сіверяни частково освоїли лівий берег Ворскли. Про це свідчать рештки селищ поблизу сс. Глинське Зіньківського та Лукищина Полтавського районів.

Роменські пам'ятки на території Полтавської обл. розміщені вздовж правих корінних берегів Сули, Псла і Ворскли, утворюючи своєрідні скупчення навколо великих городищ, довжиною від 10-15 до 30 км.

Дослідження пам'яток роменської культури, розпочате розкопками М. О. Макаренка, продовжувалося вивченням Броварківського курганного некрополя у Гадяцькому повіті на Пслі М. Ю. Бранденбургом і В. В. Хвойкому 1902 р. На Ворсклі у середині XX ст. розкопки велися на кількох городищах. 1. 1. Ляпушкін у 1940, 1945-1946 рр. здійснив розвідки і розкопки на Червоній площі (Соборному майдані) у Полтаві, відновлені І. М. Кулатовою та О. В. Григор'євим 1990 р. на території кондитерської фабрики (вул. Спаська, 11). У 1960 р. 1. 1. Ляпушкіним проводилися невеликі розкопки на одному із городищ у Старих Санжарах (Решетники).

У ІХ ст. на Івановій горі виникло велике поселення сіверян – носіїв роменської археологічної культури. Літописні сіверяни створили на Лівобережжі Дніпра цілу низку укріплених поселень на стрімких мисах корінних берегів рік, одним із яких було городище на Івановій горі [413, с. 9; 338, с. 58-75]. Є дві точки зору на проблему переростання згаданих слов’янських поселень у протоміські: одні дослідники вважають це явище «закономірним виростанням», інші – результатом заходів київської великокнязівської влади у Х ст. [309, с. 6; 425, с. 7-8]. Ми дотримуємося першої точки зору, зважаючи на те, що визначальним фактором розвитку Поворскля була порівняна стабільність у стосунках з кочівниками до середини ХІІ ст., яка сприяла появі тут фортець як осередків влади та центрів племінних об'єднань.

У 884-989 рр. Полтавське Поворскля входило до складу Київського князівства, у 989-1036 рр. належало князеві Мстиславу Тмутараканському, у 1037-1054 рр. знову повернулося під владу київського князя,

Входження краю до складу Переяславського князівства.

1055-1233 рр. становило частину новоствореного Переяславського князівства, а в 1234-1245 рр. – повторно перейшло до київських князів [. Щодо топоніму Лтава, то він уперше згадується під 1173 роком в Іпатіївському списку «Повісті минулих літ», у зв’язку з походом на половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Питання про місце переправи Ігоря Святославовича через Ворсклу вперше поставив М. М. Карамзін, але ні він, ні М. С. Арцибашев, який теж звертався до цієї проблеми, не дали конкретної відповіді на те, чим же була Лтава – селищем, урочищем чи річкою. Першим ототожнив літописну Лтаву та Полтаву М. П. Погодін у 1848 р.. Згодом, В. Г. Ляскоронський, обстеживши Іванову гору, визначив місцезнаходження Полтавського городища: «найдавніша частина цього міста... повинна знаходитись на мисоподібному виступі між двома ярами, що гострим шпилем вдається у річкову долину». Площу городища науковець визначав у 300-400 сажнів та склав її окомірний план. Подальші археологічні дослідження ХІХ-ХХ ст. остаточно довели слушність спостережень В. Г. Ляскоронського, встановивши, що городище розміщувалося в межах сучасного Соборного майдану і займало площу близько 0, 7-1, 0 га. Його посади були розташовані на території, безпосередньо прилеглій до укріплень на Івановій горі, та на ділянках Інститутської й Миколаївської гір. У цілому ж площа, на якій трапляються знахідки роменсько-давньоруського часу, охоплює 45 га. Згадані археологічні дослідження засвідчують безперервність функціонування поселення на Івановій горі впродовж ІХ – середини XІV ст.

Залежність Лтави від київських князів починаючи від другої половини ХІІІ ст. малоймовірна – адже тут панують курські князі Юрій Ольгович та його син Юрій. Після них 1320 р. на полтавській території знову встановлюється влада переяславських князів, але вона була радше номінальною, адже їхні володіння сягали лише р. Сули, тоді як терени Сулянсько-Ворсклянського межиріччя були прикордонними землями, на яких фактично домінували кочівники.

 

В орбіті кочового