Історія і культура рідного краю

Усі разом, тюркські племена складали країну, яка називалася Дешт-і-Кипчак (Степ кипчаків). Склалася ця країна після 370 р., коли тюрки-гуни виграли грандіозну битву за Дон у іранців-аланів і вийшли до українського степу, відкривши європейську сторінку своєї історії. Проіснувала вона до XVIII ст. Назву країни виводять з давньотюркського слова «ташт», яке мало кілька значень, серед них – «чужина», «зогрівок», «притулок». Малося на увазі, що народ, який пішов зі своєї алтайської правітчизни у невідомий край, на чужину, віднайшов там свою нову батьківщину, «зігрівся», «притулився».

У середині V ст. в Центральній Азії утворився племінний союз тюрків, очолюваний вождем Ашином. У 460 р. плем'я Ашина потрапило під владу монгольських кочівників – жужанів і було переселене на Алтай. Тут навколо племені Ашина склався союз місцевих племен, що прийняв назву «тюрк» (уперше згадано в 542 р.). вождь Бумин проголосив себе каганом. Протягом 554-567 рр. тюрки під проводом кагана Дізабула (Істемі) підкорили Семиріччя, Казах Хорезм, розгромили державу ефталітів в Середній Азії (чого ця територія стала називатися Туркестан) і війни із Сасанідським Іраном за контроль над Великим ковим шляхом.

У 567-576 рр. тюрки поширили свою владу до Північ Кавказу і степів Північного Причорномор'я. В 576 р. військо оволоділо Боспором, а в 581 р. з'явилося під (ми Херсонеса. Місцевий візантійський гарнізон не мав них шансів вистояти, але нападники несподівано зняли і повернулися в Азію. їхні воєначальники одер повідомлення про розкол держави на два каганати: Схід і Західний. Правителі Східно-Тюркського каганату втяг ся у кровопролитні війни з китайською імперією Суй. воєнні дії до решти виснажили країну і призве втрати незалежності (630 р.). Західно-Тюркський зміцнивши свої позиції в Середній Азії, в 627 р. війну з Іраном, однак до 634 р. втратив усі землі, Сирдар'ї. Тюрки, які залишилися на Північному Кавказі: явилися відрізаними від основної території держави. На Європи в 630-х рр. гегемонія тимчасово перейшла до болгар.

Розгромлені тюрками жужані частково підкорилися переможцям, частково мігрували в Китай. Найбільш войовничі клани вихором понеслися Євразійським степом на захід. Позбавлені джерел продовольства і сировини, вони могли розраховувати тільки на блискавичну перемогу над племенами Східної Європи. У візантійських джерелах ці завойовники відомі під іменем аварів, а в руських літописах називаються обрами. На поч. 558 р. 60 тис. відбірних аварських вершників, очолюваних ханом Баяном, прорвалися в Причорноморські степи й підкорили кутригурів та утигурів. Услід за цим Баян, який присвоїв собі титул кагана, вступив у кровопролитні сутички з антами і склавинами. У протистоянні аресору слов'янське суспільство продемонструвало міць і життєздатність, однак слідом за болгарами змушене було визнати владу завойовників.

Про перебіг аваро-слов'янської війни відомо із твору грецького автора VI ст. Менандра Протектора. За його повідомленням, слов'яни мужньо захищали свою землю. Роздратовані цією мужністю, авари не зважили на прохання антського посольства обмінятися полоненими й поховати полеглих співвітчизників. Посол Мезамир, який вів переговори з цього питання, був підступно вбитий.

Історики не виключають, що аваро-слов'янську війну спровокувала Візантія. Однак греки прорахувалися. Авари, прорвавшись у центр Європи, взялися грабувати Візантійську імперію.

У 567 р. авари переселилися з Придніпровських степів у басейн Дунаю, в Паннонію, де створили могутню державу -Аварський каганат.

Не змішуючись із місцевим осілим населенням, кочовики розмістили свої війська в дев'яти укріплених таборах, захищених земляними валами. В цих укріпленнях (хрінгах) зберігалися запаси продовольства, військова здобич і скарбниця. Столичний хрінг розташовувався на Дунаї, на місці сучасного болгарського Преслава. Опираючись на систему хрінгів, авари здійснювали набіги на сусідів – слов'ян, франків, лангобардів. Власна економічна база каганату була дуже слабка й обмежувалася екстенсивним кочовим скотарством. Збагачення племінної верхівки відбувалося майже винятково за рахунок зовнішніх воєн. Своїми успіхами на полях битв авари значною мірою були зобов'язані допоміжним загонам із підкорених народів, яких гнали перед своїми військами.

В 626 р. авари та їх слов'янські союзники взяли облогу Константинополь, але змушені були відступити. Як повідомляють візантійські джерела, від захоплення і знищення столицю імперії врятувало заступництво самої Богородиці; Дотепер свято Покрови пресвятої Богородиці (14 жовті одне з найбільш шанованих християнами.

«Повісті минулих літ»: «Ці ж обри воювали проти слов'ян і примучили дулібів, що були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати треба було обринові, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягав або чотири, або п ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучли вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бс мерли вони всі, і не зостався ні один обрин. 1 єсть приказка в Русі й годні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства».

Протягом усього часу існування Аварського каганату, антські племена на схід від Дніпра зберігали фактичну незалежність. Місцеві вожді час від часу приєднувалися до аварської орди у її виправах на візантійські володіння.

У межах Полтавщини аварські старожитності представлені знахідками окремих залізних наконечників стріл на поселеннях Поорілля