Історія і культура рідного краю

Поховання найчастіше здійснювалися у вже існуючих курганах. Обов'язковим атрибутом половецьких поховань була наявність вірного супутника кочівника – коня чи його опудала. Найчастіше археологи поряд із могилами виявляють кістки черепа й ніг цієї тварини. На Полтавщині досліджено лише три половецьких поховання серед. XIII – поч. XIV ст. у курганах Кременчуцького та Чутівського району (розкопки Ю. О. Шилова та О. В. Коваленко). Напевне, ці поховальні пам'ятки є залишками некрополю половецького куреня, що кочував серед степових просторів пониззя Ворсклинсько-Псільського межиріччя, коли половці вже стали васалами монголів. Сторожове.

Іншою значною групою половецьких старожитностей є т. зв. «кам'яні баби» – статуї, котрі тривалий час вважалися надгробними монументами заможних кочівників. Сучасними дослідниками доведено, що жодна з цих скульптур не встановлювалася над похованнями конкретних осіб. Половецькі стели були пов'язані з поминальним ритуалом та культом предків і служили своєрідними жертовниками та місцями відправлення обрядів заможними представниками верхівки кочівницького суспільства.

Цікаво, що скульптури доставлялися на місце встановлення за кілька сот кілометрів. Виявлені й центри виготовлення таких монументів у Донбасі, Слобожанщині. На окрему увагу заслуговують кам'яні скульптури, що у формі т. зв. «кам'яних баб», розсіяні по всій Південній Україні. Вони пов'язані з релігійним культом – шаманізмом. Як усі тюркські племена, половці відзначалися віротерпимістю, тому серед них швидко поширилися мусульманська та християнська релігії.

Це був язичницький ідол – образ напівбога, міфічного ге-і роя-першопредка (чоловічі статуї), образ матері-прародительки, берегині роду (жіночі статуї). Скульптури групували у вівтарі, навколо них викладалися огорожі з каміння, поряд ХУІІІ-ХІХ ст. також вклонялося таким скульптурам, приносячи дрібні пожертви і дари. Стели виготовлялися з різних порід каменю (ґраніту, вапняку, пісковику, мергелю) і розфарбовувалися. Вважають, що дерев'яних скульптур було значно більше, ніж кам'яних, проте вони не збереглися. Часом личинам стел надавалися риси виняткової портретної схожості.

Монументальна кам'яна пластика половців є визначним культурним явищем світового рівня. І кожну з таких пам'яток варто зберегти, вміщуючи до музейних колекцій та оберігаючи від руйнівного впливу природи і сучасної цивілізації.

На сьогодні на території області виявлено близько 20 половецьких «кам'яних баб», зокрема, на правобережжі р. Орчик, у межах сс. Білухівка і Варварівка Карлівського району. Унікальною знахідкою для Полтавщини є кругла реалістична скульптура із зображенням жіночої голови половчанки кінця XII – XIII ст., виконана у вигляді своєрідного бюсту, що знайдена у с. Ландарі Диканського р-ну.

Розв'язання русько-половецької війни. 1184-1194 рр. Орельська і Хорольська битви.

Починаючи з 1184 боротьба з половцями набрала форми нової війни, яка пpoдовжувалася ціле десятиліття. З руського боку були київські князі-дуумвіри Святослав і його сват Рюрик Святославич, син Рюрика Ростислав, новгород-сіверський князь Ігор Святославич та Переяславський князь Володимир Глібович; з боку половців Кончак. Головною а війни стала Київщина й Переяславщина, причому уже перший період війни землі по Сулі були цілковито спустош

За 11 років війни відбулося більше 20 походів і Відчутні поразки степовикам були нанесені 30 липня 1184 на Орелі і 1 березня 1185 р. на Хоролі. В обох битвах і відзначився полк переяславського князя Володимира Глібовича. В. К. Малик «Черлені щити»: «Вен похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено! Укріплені городки взяті приступом і спален лишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ чорніли від диму та попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля з трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому повітрі».

Ревниво сприйнявши ці перемоги своїх родичів-недругів, новгород-сіверський князь Ігор Святославович намірився зробити свій окремий похід. У квітні 1185 р. він вибрався в похід у половецький Степ у напрямку колишньої отчини Ольговичів – Тмутаракані. Ця авантюра оспівана у «Слові про Ігорів похід». Замість легкої перемоги над недобитками, Ігор зустрівся з головними половецькими силами. В триденному бою на березі р. Каяли, неподалік від Азовського моря. Все військо було знищене, а сам проводир із трьома князями потрапив у полон.

Невдалий похід Сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р. відкрив хану Кончаку дорогу на Переяслав. Хан три мав місто в облозі, але взяти не зміг. Переяславський князі Володимир Глібович мужньо захищався, діставши тяжкі поранення. Кончак відійшов. Помітним успіхом половців стало лише взяття половцями у Нижньому Посуллі літописного Римова (локалізований В. Г. Ляскоронським і Ю. Ю. Моргуновим як третє серед городищ у с. Велика Бурімка теперішнього Чорнобаївського району Черкаської обл.). Катастрофа сталася, коли велика кількість захисників стовпилася на струхлій стіні, кліті якої не витримали і обвалилися. Половці розорили місто, а його мешканців вивели в полон.

З «Київського літопису» (1185 р.) : «Поганіє ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. <... > Кончак пішов до Переяславля і оступив город, і билися вони тут увесь день.... Володимир Глібович, – а був він одважний і сильний у бою, – виїхав із города, і помчав до них, хоча за ним мало дерзнуло