Історія іграшок-мотанок у житті українського народу та їх роль на уроках трудового навчання

Порівняння особливостей образу та іконографічного оформлення ляльок різних регіонів України показало, що на обличчя; подільських ляльок немає зображення хреста чи ромба, лице біленьке або розмальоване; а в інших, наприклад, Середньої Наддніпрянщини – на обличчі нав’язаний із кольорових ниток хрест.

Часто лялька виглядала як немовля (куватки) : полотняні валик-тільце обмотували іграшковими пелюшками. Народні ляльки робили в хатніх умовах з тканини (ганчір’я, шматки старого одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних регіонах вони зберегли риси, властиві давнім обрядовим лялькам. Одним із найпоширеніших типів українських народних ляльок є так звані «закрутки- обереги», «вузлові» ляльки тощо.

У слов’янських народів дорослі завжди схвалювали ігри дітей із ляльками. Поки діти були малюками, ляльки виготовляли мами бабусі, старші сестри. Дитину спеціально навчали прийомам виготовлення ляльки. Уже з п’яти років просту ляльку з тканини могла зробити кожна дівчинка. Дорослі контролювали й оцінювали успіхи дітей. Особливу увагу приділяли навчанню такому виду ручної праці дівчат. Ляльку розглядали як еталон рукоділля. Найбільш цікаву за образом та формою ляльку дівчата при одруженні брали з собою як придане. У весільних обрядах лялька уособлювала дівочу красу. Тому кожна сім’я була зацікавлена в удосконаленні жіночої майстерності в ручній праці. Трудовому вихованню на той час приділялося велике значення. З раннього віку діти наочно переймали традиційні народні ремесла від дорослих.

Дівчата виготовляли весільну ляльку, прикрашали її як наречену та виставляли на вікно. Це було знаком для юнаків, що до неї можна засилати сватів. Лялька під час одруження молодих ставала символічним атрибутом для подружжя в продовженні роду. У сучасному житті ми спостерігаємо цей народний звичай під час одруження молодих. Так, на капоті машини прилаштовують ляльку, котра супроводжує весільний кортеж та стає символом продовження роду.

Для дорослих ляльки, виготовлені дітьми, мали особливий смисл, що було пов’язано з різними прикметами. Так, якщо дитина особливо старанно, завзято майструвала ляльку, то завбачали появу в оселі новонародженого і, навпаки, неохайне відношення до ляльок віщувало хворобу. Майстерно й образно виготовлена дівчиною лялька уособлювала для молодої дружини дітонародження, тому вона й була важливим атрибутом весілля. Ляльку дарували молодим як побажання щастя та здорових нащадків. Дівчата берегли улюблені ляльки до одруження, їм дозволяли гратися ними навіть після весілля. Потім ляльку передавали своїм дітям. Коли молода жінка відчувала, що вагітна, створювала ляльку-немовля в натуральну величину. На ній вона навчалася пеленати майбутню дитину. Таку ляльку-мотанку клали в колиску, щоб вона зігріла місце для дитини.

Обрядова роль ляльки втілювалася в її зовнішньому вигляді, особливо обличчі. Щоб лялька не ожила та щоб у неї не вселився злий дух і не нашкодив малюку, обличчя в традиційній ляльці- мотанці переважно не зображали. За народним віруванням, лялькам не давали власні імена членів сім’ї, що було зумовлено бажанням убезпечити живих людей від встановлення зв’язку з долею іграшкового двійника і тим самим виключити можливість лиха і порчі. Відсутність у ляльок характерних ознак людини (рис обличчя, рук, ніг) розглядається дослідниками як свідчення архаїчної природи дитячої ляльки.

Лялька – це іграшка, з котрою дитина проводить більшість часу в грі. Лялька, створена з природного матеріалу чи тканини, дарує дитині більше вражень, розвиває фантазію, образне уявлення про навколишній світ та формує духовність. Сам процес створення ляльки – своєрідна психотерапія для дітей. А якщо мати при виготовленні ляльки вкладала свою душу, то вона для малюка є ще й оберегом.

У давнину лялькам-мотанкам надавали різні магічні властивості: вони могли захищати людину від злих сил, приймати на себе і вироби і негоди, допомагати селянам вирощувати добрий урожай. Як оберіг, лялька символізувала архетип матері, дитини, родючість ниви, продовження роду. Вона уособлювала життєдайні сили, насичені позитивною енергією.

Крім вузлових ляльок практично на всій території України дохристиянської доби створювали ляльки-закрутки, мотанки із жита, сіна чи соломи, котрі виконували функцію оберега та використовували як символічний атрибут ритуального вірування наших пращурів – «джайбожичів».

Серед цих ритуалів найпишніше проходила новорічна вечеря, яка з прийняттям християнства (у Київській Русі, освяченій Володимиром Великим у 1030 р.) збіглася з Різдвом. По всій Україні традиційно перед Багатою кутею (6 січня) господарі виготовляли обрядового Дідуха з обжинкового або зажинкового снопа. Кілька житніх або пшеничних пучечків, обв’язаних кольоровою стрічкою або стеблинами, складали докупи, тим самим створюючи Дідух.

Мотанки-обереги, або так звані «закрутки», робили для того, щоб уберегти поле і врожай зернових від небажаної погоди – буревію, граду та «злих очей». «Напередодні зажинок (першого покосу пшениці) господиня ще до сходу сонця чи пізно ввечері, щоб ніхто не бачив, виходила в поле, скручувала на обочині кілька жмень стебел і зв’язувала їх у химерне плетиво. При цьому годилося приказувати усілякі заклички і прокльони тим, хто зазіхав на її добробут. Закрутки робили всліпу, тобто так, щоб самій не бачити закручуватиметься збіжжя (нерідко до закруток ставали спиною).

Така обрядовість наших пращурів викристалізувалася в народну традицію, а також стала основою швидкого створення власноручних