Історія України

Авторський колектив курсу лекцій ставив за мету забезпечення у студентів необхідного рівня знань з дисципліни «Історія України» і відповідних навичок:

• володіння інформаційними структурами;
• вміння здійснювати пізнавальні процеси;
• відтворення процесів репродуктивного мислення;
• оволодіння мотиваційними процесами;
• вміння дати визначення не тільки того, що було в історії, а й що це означало;
• здійснювати конструктивне реагування на окремі дії і результати навчання;
• вміння долати стереотипи історичного мислення;
• гуманістичні ціннісні орієнтири в житті;
• знання періодизації, концептуальних проблем історії України, основних термінів і понять, дат і дійових осіб українського державотворення.

Таким чином, виходячи з потреби подолання переважно інформаційного типу викладання курсу історії України, авторський колектив прагне до максимального об’єктивного і всебічного викладення української історії.

 

 

 

 

Історичні джерела – це все те, звідки ми дізнаємося про історію. Вони розподілені на декілька типів: усні, письмові, речові, лінгвістичні, зображальні, фото - і кінодокументи, електронні документи тощо.

Найбільш старий тип історичних джерел – це усні джерела. Зокрема, дитина дізнається про історію своєї сім’ї від своїх батьків та інших родичів. У старі часи більшість людей була неграмотною. Вони могли отримувати тільки усну інформацію. На підставі таких оповідань і переказів виникли фольклорні твори – народні думи, легенди, пісні, що містять цінну історичну інформацію.

У першій половині ХХ ст. значення усної інформації з історії України різко збільшилося. Це пов’язане з тим, що жорстокий комуністичний режим часто не давав будь-яких можливостей для письмового вираження правдивої інформації. Наприклад, ведення радянськими солдатами і офіцерами під час Другої світової війни особистих щоденників вважалося державним злочином. Тому багато дуже важливої інформації про події радянського періоду, зокрема про голодомор 1932-1933 рр. довго зберігалося свідками в усній формі. Важливу роль продовжували відігравати і різні форми усного фольклору, зокрема народні пісні, прислів’я та анекдоти. Проте згодом ці усні історичні свідчення були записані, тобто перетворилися на письмові джерела.

Письмові джерела – це головне джерело наших знань про історію України (і про історію взагалі). Вони дуже різноманітні. Найбільш чисельними є документи – письмові тексти, що мають правове значення. Будь-яка державна чи недержавна установа або організація створює і отримує дуже велику кількість різноманітних документів. Більш важливі з них зберігаються у спеціальних установах – архівах. Крім загально- державних архівів існують різноманітні архіви організацій, установ, фірм і особисті архіви окремих людей. У цілому архіви мають унікальну історичну цінність. В Україні дуже багато архівного матеріалу загинуло під час війн. Разом з тим саме архівні матеріали є основним джерелом інформації для відтворення історичних подій принаймні останніх трьох-чотирьох століть. Але до нас дійшла певна кількість документів і з більш ранніх епох, починаючи від грецьких міст на Півдні України у I тис. до н. е.

Серед подібних документів найбільше значення мають актові й діловодні документи, які відомі ще з часів Київської Русі: уставні грамоти, рішення державних та місцевих установ, різноманітні угоди, дарування тощо.

Дійшли до нас і правові документи – збірки законів та інших нормативно-правових актів, починаючи з «Руської Правди» Ярослава Мудрого. Важливе значення мають судово-слідчі матеріали. Так само важливі статистичні матеріали. Найдавніші статистичні матеріали в Україні відомі з XVI ст., коли стали періодично проводитись люстрації – описи державних маєтків на території Речі Посполитої.

Важливими є також нарративні письмові джерела – тобто письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про ті чи інші події.

Безумовно, найважливішими серед них є власне історичні твори. Найдавніший власне історичний твір «батька історії», давньогрецького історика V ст. до н. е. Геродота  вже містить дуже значний матеріал з історії тодішньої України (Скіфії). Певні відомості про населення з території сучасної України містяться і в літературі Давнього Сходу, зокрема, в хроніках ассірійських  царів.  У  подальші  часи  про  територію  України  писали грецькі, римські, вірменські, готські, арабські, єврейські та інші автори.

Тільки з Х ст. н. е. починається традиція власного українського регулярного літописання. Видатною пам’яткою української історичної думки   є   давньоруські   літописи,   зокрема   «Повість   минулих  літ». Традиції літописання збереглися аж до XVIII ст. включно, хоча з XVII ст. вже виразно спостерігається тенденція до створення замість літописів тематичних творів з історії – хронік. Дійсно, всі подальші підручники з історії України та взагалі історичні праці і самі є водночас джерелом з історії України – в тому числі і цей посібник.

Окремо слід виділити спогади (мемуари) й щоденники видатних історичних постатей і осіб, що були безпосередніми свідками визначних історичних подій.

Важливу роль відіграють іноземні джерела з історії України. Частково це твори самих українців, яких важка доля часто заносила на чужину, в еміграцію. З іншого боку, це іншомовні твори представників сусідніх  народів,  історія  яких  була  тісно  пов’язана  з  Україною.  Це, зокрема, історики з Польщі, Росії, Туреччини, Угорщини, Німеччини, Швеції,  Італії  та  інших  країн.  Окрему  групу  складають  твори представників інших, неукраїнських народів, які мешкали на території сучасної України: євреїв, поляків, кримських татар, німців та інших.

Те саме стосується і росіян. Крім того, значна частина творів найбільших українських істориків, таких як М. Костомаров,