Історія України

(рос. мовою)  про події  від  Київської Русі  до  скасування  гетьманства  в

1734 р. У 1765 р. Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком  народе»  з  описом  подій  від  найдавніших  часів  до  1751  р.

 

Автором «Летописца или описання краткого знатнейших действ и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 рр. був, імовірно, Яків Лизогуб.

1770 р.   в   Прилуках   полковий   обозний   Степан    Лукомський  склав

«Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV - XVI ст. За характером до літописів належать пам’ятки мемуарної літератури – щоденники-діаріуші А. Филиповича,  М. Ханенка, Я. Марковича та ін.

Анонімна «Історія русів», написана у кін. XVIII або на початку XIX ст. з викладом подій від найдавніших часів до 1769 р., завершує давню літописно- повістеву традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (т. 1-4, 1834 р.). Вона містить величезний фактичний матеріал з історії України, причому загальну схему його викладення наслідували і подальші загальні праці з історії України. Однак в цьому творі Д. Бантиш-Каменський переходить на російські позиції щодо оцінки історичних подій, тобто він на відміну від автора «Історії русів» фактично відмовився розглядати історію України як історію окремої країни.

Взагалі для старої української історіографії характерні три головні інтерпретації минулого України. Це корпус літописів і хронік, створених українським духовенством у XVI - XVII ст.; «автономіська»  концепція, представлена козацькими літописами XVII - XVIII ст., і народницька історіографія XIX ст. Особливістю цих інтерпретацій була відсутність континуїтету (наступництва) між ними, коли внаслідок постійного занепаду й асиміляції вищих верств українського суспільства кожна нова культурна еліта концентрувала увагу на іншому, часом протилежному, аспекті минулого для власного самоствердження. Наприклад, коли автори Густинського літопису чи «Синопсису» писали переважно про Рюриковичів і про заново відкриту для українського суспільства в XVI ст. київську історичну традицію, то на сторінках козацьких літописів ця тема майже не була представлена.

Для козацького стану, який здобув владу силою в часи Хмельниччини, династичні категорії традиційної історичної думки попередньої епохи не були корисними, оскільки події 1648 р. за цією схемою були повстанням проти Богом встановленого порядку, і вище духовенство, до речі, не бажало підтримувати цього акту. Тому концепція української історії, сформульована в працях козацьких літописців, пов’язувала козацтво не з традиціями Київської Русі, а з подібними соціальними групами, які нібито існували ще задовго перед державою Рюриковичів. Проте поступове злиття козацької старшини з російським імперським дворянством призвело в особі Бантиш-Каменського до спроби «злити» із «загальноросійською» також історію України.

 

Натомість у першій половині ХІХ ст. виникає народницька історіографія XIX ст., яка фактично розірвала зв’язки з історіографічною традицією попереднього періоду і майже не зверталася до проблем елітарних груп чи держави, а натомість зосереджувала свою увагу на історії широких народних мас, висуваючи на перший план лінгвістичні й етнічні критерії в українському історичному процесі. Це, наприклад, «Повесть об украинском народе» П. Куліша, численні роботи М. Костомарова. Подібна зміна інтересів дослідників тоді була загальноєвропейським явищем. Після Великої французької революції головну увагу стали приділяти історії народів, перш за все широких мас людей, особливо селян. Цей напрямок думок отримав назву романтизм. Романтики захоплювались народною культурою, вони першими стали масово записувати фольклорні твори, зокрема в Україні – народні історичні думи. Згодом романтики сформулювали ідею політичної нації: тобто в кожного окремого народу має бути і окрема державність. Саме в добу романтизму виникає сучасна література  всіма європейськими мовами, в тому  числі українською. Отже, це була доба національного відродження.

Першою спробою подібного викладення історії України слід вважати працю російською мовою Я. Марковича «Записки про Малороссию» (1798 р.). Це була, по суті, перша спроба цілісного викладення історії українського народу  за  проблемно-тематичним  принципом,  починаючи  зі  скіфської доби.  Проте  доречно   згадати,  що  сам  Я. Маркович  значною  мірою спирався на підготовлені для Катерини ІІ «Описания наместничества» – Харківського, Київського й Чернігівського, що містять докладну етнографічну інформацію про населення Лівобережної України.

Особливо слід відзначити «Опис Харківського намісництва», підготовлений у 1788 р. І. Перевєрзєвим. Вражає читке визначення цим автором українців (вже зустрічається саме цей термін!) як окремої нації:

«Сие роковое отделение Южной от Северной или Великой России преобразило навсегда оные жители так,  что  из того  явилась как будто бы иноплеменная какая  нация; от сего произошел малороссийский, украинский диалект как удельный язык славенского племени». При цьому І. Перевєрзєв  ще  й  особливо  підкреслював  етнічну  і  культурну  єдність східних українців із західними, «из Галиции и Лодомерии».

У першій половині ХІХ ст. склалося три центри українського національного відродження: в Харкові, Львові й дещо згодом в Києві.

У   Львові   відродження   почалося   з   діяльності   у   1787-1809 рр. Руського  інституту  при  Львівському  університеті.  Тут  провідним істориком, етнографом і архівістом став Д. Зубрицький (1777-1862 рр.). Він видав велику кількість цінних матеріалів з історії Галичини, проте згодом перейшов на відверто проросійські позиції «единства русского народа», так зване москвофільство. Галицькі москвофіли завзято боролися проти польських зазіхань на Галичину і при цьому намагались спиратися на допомогу   Росії.   Проте