Історія України

Під прямим політичним впливом комуністів, які захопили владу на більшості   території   України,   тут   виник   марксистський   напрямок   в історичій   науці.   Його   засновником   був   М. Яворський,  який   очолив Українське товариство істориків-марксистів. Але при цьому він розглядав історію України окремо від історії Росії, що згодом коштувало йому життя.

У цю бурхливу добу були видані нові підручники з історії України українською мовою, введено в обіг велику кількість нових історичних джерел, зокрема з новітньої історії України.

Проте в 1929-1934 рр. сталінський режим повністю знищив українську історичну науку. Більшість установ, зокрема історична секція ВУАН були закриті, а більшість професійних істориків було репресовано. Потім, правда, був знову відкритий Інститут історії УРСР, історичні факультети в університетах.

Після смерті Сталіна в 1953 р. поступово відновлюються історичні дослідження, особливо із стародавньої і середньовічної історії, або із якіхось вузьких тем, які були не так заідеологізовані. З 1957 р. почав видаватися

«Український історичний журнал», з 1965 р. – «Архіви України», з 1969 р.

– «Пам’ятки України». У 1967-1974 рр. було видано 27-томну «Історію міст  і  сіл  України»,  у 1977-1980 рр. –  9-томну «Історію  Української РСР». Проте історія ХХ ст. у всіх подібних виданнях викладалася у надто спотвореному вигляді. Це була скоріш не історія, а її фальсифікація.

 

При тому, що основна кількість праць, які друкувалися, була присвячена саме радянській добі, вони часто взагалі не мали наукового значення. Скажімо, тільки в 1971-1975 рр. було надруковано понад 400 монографій, брошур і збірок документів з їсторії КПУ і КПРС. Взагалі на середину 70-х років ХХ ст. у наукових установах і вузах України працювало понад 2 тис. істориків КПРС, серед яких було 152 доктори і 1083 кандидати наук. Це в

2,5 раза більше, ніж так званих громадянських істориків, оскільки курс історії КПРС був обов’язковим в усіх вузах і середніх спеціальних навчальних закладах. Проте і для «громадянських» істориків центральним завданням було визначено розробку проблеми «Ленін і Україна», яка мала проходити як наскрізна для всієї історії України.

У дещо кращому становищі знаходилися українські археологи. Центром їх діяльності був Інститут археології у Києві, історичні факультети деяких вузів та деякі музеї. У Радянському Союзі згодом затвердилася така практика, що перед великими будовами район майбутніх земляних робіт досліджують археологи. У цілому українські археологи здобули великих досягнень. Особливо це стосується сенсаційного відкриття поселень- гігантів (протоміст) трипільської культури. Їх відкрив військовий топограф К. Шишкін на аерофотознімках, а вперше розкопав у 1971 р. М. Шмаглій. Великий    резонанс    у    світі    мало    також    відкриття    Д. Телегіним середньостогівської культури мідної доби, де вперше в світі приручили коня  і  почали  їздити  верхи.  У  тому  ж  таки  1971 р.  Б. Мозолевський знайшов  у кургані  Товста  Могила  один  з найбільших  шедеврів ювелірного мистецтва всіх часів і народів – скіфську золоту пектораль.

З  1920-х  років  важливе  значення  мали  закордонні  емігрантські центри української історичної науки. Головним з них був Український вільний університет у Празі (після 1945 р. переїхав до Мюнхена). Провідною постаттю в ньому був Д. Дорошенко, автор двотомної «Історії України», яка була максимально наближена за стилем і структурою викладення матеріалу до тогочасних праць західних істориків. Згодом він видав «Історію України» англійською мовою. Він же у 1923 р. створив перший науковий «Огляд української історіографії».

У міжвоєнний час українські історики продовжували працювати також у Західній Україні. Зокрема, у Львові І. Тиктор і М. Голубець видали

«Велику історію України», на Закарпатті плідно працював В. Пачовський. Але під час Другої світової війни ці землі також увійшли до Радянської України. Отже, емігрантська наука залишилась єдиним осередком справжньої професійної історичної науки України.

 

Вчені-емігранти (в тому числі ті, що виїхали під час Другої світової війни) першими розпочали реальне дослідження найбільш гострих питань історії  України  сталінських  часів:  репресій,  голодомора  1932-1933 рр., Другої світової війни, післявоєнного руху ОУН-УПА, політичної історії України  в  післявоєнний  період.  Їхнім  головним  органом  став  журнал

«Український  історик»,  який з 1963 р. видається у м. Денвер (США). У

1965 р. було засноване Українське історичне товариство, яке очолив О. Оглоблін.

З 1989 р. репресії і тиск комуністичної влади припинилися. Почали з’являтися раніше заборонені імена «буржуазно-націоналістичних» істориків. Проте на відміну від доби революції 1917-1921 рр. тепер сучасні історики в цілому майже не відіграли самостійної ролі у затвердженні нової національної свідомості. У перше десятиліття після здобуття Україною незалежності видана велика кількість раніше секретних документів і матеріалів, з’явилось багато нових цікавих робіт. Особливо слід назвати розвідки  В.  Верстюка   з  історії  Української  революції  1917-1921 рр., монографію С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.)». Велике значення мав вихід 15-томного видання

«Україна   крізь   віки»   під   редакцією   академіка   В. Смолія,  директора Інститута історії НАНУ. Без сумніву, заслуговують на увагу наукові праці з історії України В. Семененка. Проте головним процесом цієї доби було все таки повернення Україною собі своєї власної історії – всього різноманіття думок