Історія України

У Харкові центр дослідження історії України склався довкола заснованого у 1805 р. університету. Там професор І. Срезневський почав у 1833 р. видавати збірник «Запорожская  старина»,  де вперше побачили

світ наукові розвідки про козацьке минуле, уривки з козацьких літописів тощо. І. Срезневський написав першу історію  Слобідської України. Його учнем був М. Костомаров – провідний історик, один із засновників першої української політичної організації Кирило-Мефодіївського братства, автор його   програмного   документу   «Книга   буття   українського   народу» (1846 р.).  М. Костомаров   приділяв  особливу  увагу  «народному  духу», тобто національному характеру і ментальності, він яскраво показав ментальні розбіжності між українцями і росіянами.

Проте виникла ця організація вже в Києві. Там у 1834 р. був заснований університет, першим ректором якого став М. Максимович (1804-1873 рр.), який заклав основи всього подальшого розвитку тут історичної науки. Зокрема, за його ініціативою у 1843 р. почала роботу «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал- губернаторові», що видала 15 томів надзвичайно цінних документів з історії України. У цій Комісії певний час працював і Т. Шевченко. Згодом у 1873  р.  у  Києві  були  засновані  «Товариство  Нестора  Літописця»  та «Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства».  Ці установи почали в 1882 р. видавати часопис «Киевская старина», що став провідним історичним журналом України.

Слід згадати також діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, заснованого в 1839 р. Воно, а згодом також заснований у

1865 р.  в  Одесі  Новоросійський  університет  стали  головним  центрами

дослідження історії Півдня України (Новоросії). Зокрема, тут почалися регулярні археологічні розкопки античних міст, А. Скальковський  надрукував унікальні документи канцелярії Війська Запорізького. У цілому протягом ХІХ ст.  археологія  набула  значного розвитку.  Особливу увагу спочатку приділяли античним містам Причорномор’я і скіфським курганам. Проте згодом археологічні дослідження стали загальними. Слід відзначити відкриття у 1896 р. В. Хвойкою трипільської культури під Києвом.

У останній третині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. в Україні плідно діяла вже ціла низка історичних товариств, історичні кафедри п’яти університетів (Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці) та ряд інших установ, виходили історичні часописи, був надрукований величезний масив історичних документів різних епох. Російський уряд ускладнював працю українських істориків, зокрема кафедри історії України в Харкові, Києві й Одесі з’явилися лише після 1905 р.

Проте в цілому історична наука в Україні тоді знаходилася на світовому рівні. Існували різні течії. Так, В. Антонович (1830-1908 рр.) був лідером народницького руху (у Західній Україні народників називали народовці), що був наступником романтиків попередньої доби. Він приділяв особливу увагу добі Великого князівства Литовського та археології.

М. Драгоманов (1841-1895 рр.) перейшов на позиції «бездержавного соціалізму», він став редактором першого безцензурного українського часопису «Громада» у Швейцарії. Там він співпрацював із знаменитим географом    (і    анархістом)    українського    (харківського)    походження Л. Мечніковим, який у багатотомному виданні «Земля і люди» французькою мовою дав докладне висвітлення історії і географії України як окремої європейської країни. Погляди М. Драгоманова сильно вплинули на його племінницю Лесю Українку і на Івана Франка, який теж, до речі, написав багато історичних праць.

Натомість у Харкові працювала історик позитивістського напрямку О. Єфименко, яка видала в 1906 р. 2-томну «Историю украинского народа». Плідно також досліджував історію Слобожанщини професор Д. Багалій.

Та головною постаттю серед українських істориків того часу став Михайло. Грушевський  (1866-1934  рр.),  який  згодом  став  і  визнаним політичним  лідером  українского  руху.  Він  очолив  створене  в  1892 р. Наукове   товариство   ім. Т. Шевченка   у  Львові   й   створене   у  1907 р. Українське наукове товариство в Києві. М. Грушевський є автором великої кількості історичних праць, серед яких головне місце займає його фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі», яку він починає з доби антів,  тобто  з  IV  ст.  н.  е.  У  своїх  творах  Грушевський  грунтовно заперечував теорію про Київську Русь як попередницю Росії, приділив велику увагу прямій спадкоємності соціальних і політичних інститутів від Давньої Русі до Литовського князівства, Речі Посполітої і навіть козацької держави.

 

У бурхливі роки Першої світової війни, Української революції та формально автономної Радянської України (1914-1929 рр.) розвиток історичної науки був сильно пов’язаний з політичною боротьбою, яка точилася довкола. Важливою подією стало заснування у 1918 р. Української Академії Наук (УАН) з історичним відділенням. Значну роль у ньому відіграв Д. Багалій, який у 20-ті роки почав приділяти значну увагу соціальним рухам і економічній історії. Продовжував плідну діяльність і М. Грушевський.

Слід згадати також автора фундаментальної тритомної «Історії запорозьких козаків» Д. Яворницького, який жив у Катеринославі. Там він, до речі, в 1919 р. співпрацював з Н. Махно.

Натомість В. Липинський був ідеологом гетьмана П. Скоропадського. У його працях особливу увагу приділено політичним інституціям та історії суспільних еліт. В. Липинський був прибічником широкого залучення до українського державотворення неукраїнців, будівництва України саме як політичної нації.

На  противагу  йому  Д. Донцов  створив