Історія України

«цивілізаторську місію Польщі» щодо українських земель. Польща дійсно відіграла значну роль у запозиченні українцями елементів західної культури. Проте головним тут були власні зусилля українців. Насправді українці більше опиралися польській культурі, ніж спиралися на неї. Тим більше незначною була роль власно Польщі в заселенні південноукраїнських земель. Взагалі всі досягнення Речі Посполитої, зокрема у боротьбі з турецькою агресією приписують Польщі, хоча до складу Речі Посполитої входили також Україна, Білорусь і Литва. Багато перекручень було пов’язано і з висвітленням подій історії ХХ ст. Зокрема, в Польщі і досі дуже болісно сприймають тему польсько-українських конфліктів у 1918-1948 рр. Проте саме діалог між істориками України і Польщі на сьогодні є найкращім зразком плідного пошуку історичної істини. Зокрема, багато зроблено для чесного висвітлення подій так званої «Волинської різанини» у  1943-1944  р.  та  польської  операції  «Вісла»  у  1945-1947 рр.  Обидві сторони щиро вибачилися за взаємні жорстокості і звірства того часу. В цілому тепер Польща позбулася майже всіх своїх антиукраїнських міфів.

Та найгірша ситуація склалася щодо істориків сусідньої Росії. По- перше, там сьогодні взагалі мало спеціалістів з історії України. Наприклад, там в університетах ще з царських часів майбутні історики вивчають предмет «Історія південних і західних слов’ян», проте історію України як окремий предмет донедавна взагалі не вивчали. Бо ж Україна – це «те, чого не повинно бути»! Перша і досі єдина в Росії кафедра українознавства відкрилася в Бєлгородському університеті лише в 2004 р. У провідному Московському університеті таки створили «Центр україністики та білорусистики», але спромоглися читати з історії України тільки спецкурси. Лише в 2005 р. визнали, що треба розробити «навчальний посібник з історії України і Білорусії»! Тобто  переважна  більшість  не тільки  звичайних громадян,  а  й навіть професійних істориків Росії досі є абсолютними невігласами щодо історії сусідньої з ними чималої держави Україна. Отже, очевидна для нас неадекватність багатьох реакцій щодо України як представників російської політичної та інтелектуальної еліти, так і широкого загалу є наслідком перш за все їх повної необізнаності з історією України. Замість об’єктивної  інформації  в  Росії  культивують  цілу систему антиукраїнських історичних міфів.

Перекручень не уникла навіть історія кам’яної доби. Зокрема, російські історики на відміну від німецьких і англомовних вперто і одностайно заперечують, що батьківщина всіх індоєвропейських народів знаходилася на території України. Вони ладні шукати таку прабатьківщину де завгодно, хоч в Арктиці, аби не в Україні. Натомість щодо більш пізніх часів працює інший механізм. Скажімо, в підручниках з історії Росії про скіфів досі написано, що вони жили «в южнорусских степях», або навіть «на юге России», хоча ті жили виключно на території України. Тобто вся подальша історія України просто «привласнена» Росією. Навіть більше: найзапекліші російські «патріоти» привласнюють Росії ранню історію всіх слов’ян взагалі (тобто і поляків, і болгар, і хорватів тощо), ототожнюють Росію з усім слов’янством або з навіть«православноюцивілізацією»(тобто і з греками,румунами, грузинами…), що нібито завжди протистояла «ворожому Заходу».

Це особливо стосується доби Київської Русі. Безумовно, ця держава подібно до держави Карла Великого на Заході Європи об’єднала величезні території Східної Європи, не тільки зі слов’янським населенням. У межах цієї держави справді відбулася певна культурна і навіть мовна уніфікація різних за походженням слов’янських племен, що й призвело тоді до формування східнослов’янської спільноти. Мала місце значна колонізація сучасної Центральної Росії з території українських земель. Західна частина Росії з містами Новгород, Псков, Рязань, Суздаль, Володимир входила до складу Русі. Все це так. Проте  головний центр  Русі – Київ з тих  часів відіграє роль загальновизнаної столиці  саме України. Скажімо, київський князь Святослав з його вусами і «оселедцем» був набагато більш схожій на запорожців, ніж на московських царів. На відміну від пізно колонізованих слов’янами територій Росії саме Правобережна Україна є прабатьківщиною слов’янства, принаймні, зі скіфських часів. Саме Середнє Придніпров’я, тобто Центральна Україна з містами Києвом, Черніговом і Переяславлем стала історичним ядром Русі. Отже, історія Києва, Чернігова та інших українських земель в жодному разі не є історією Росії. Так само як місто Ахен – столицю Карла Великого ніхто не вважає давньою столицею Італії, а Рим ніхто не вважає давньою столицею Португалії чи Румунії (хоча мови румунів і португальців походять від мови стародавніх римлян). Взагалі у Росії була власна дуже цікава давньоруська історія – того ж Новгорода або Суздаля.

Але російські історики ще з початку ХІХ ст. обрали прямо протилежну позицію. Вони створили концепцію, згідно з якою єдиним спадкоємцем Київської Русі є сучасна Росія! Спочатку придворний історик М. Карамзін побудував свою «Историю государства Российского» на основі династичного принципу: на його думку, ще до монгольської навали «центр державного життя» Русі переходить з Києва до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви, тому що на території Росії продовжує панувати варязька княжа династія Рюриковичів. А оскільки Україна перейшла під владу чужоземних династій, вона перестала бути правонаступницею Русі. Насправді ж після монгольської навали саме на українських землях виникло Королівство Руське на чолі з Рюриковичами. А от територія сучасної Росії перейшла під владу династії Чингизидів на чолі з ханом Батиєм. І позбулася вона цієї влади тільки у 1480 р. А через сто