Історія України

Артефакти – будь-які предмети, явно оброблені чи змінені людьми.

Документи  – письмові тексти й зображальні матеріали, що мають правове значення. Найбільш важливою особливістю документа є те, що він створюються безпосередньо під час тієї історичної події, про яку в ньому йдеться  мова.  Тобто  документи  створюють  сучасники  і  безпосередні свідки, часто учасники подій.

Епіграфічні пам’ятки – давні надписи на твердих матеріалах – на якихось речах, стінах будинків і храмів, на камінні та уламках кераміки.

Також  будь-якідавнінадписи,якізнаходятьпідчас  археологічних розкопок.

Історичні  джерела  – це все те, звідки ми дізнаємося про історію. Вони розподілені на декілька типів: усні, письмові, речові, лінгвістичні, зображальні, фото- і кінодокументи, електронні документи тощо.

Метод історичного  дослідження – спосіб, в який різні історики залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел, по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел.

Нарративні письмові  джерела – письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про певні історичні події.

Нумізматика – наука про стародавні й сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші.

Статистичні матеріали – це масові кількісні дані про важливі покажчики життя суспільства та співвідношення між ними. Статистичними є дані переписів населення, збирання податків, обрахунку земель тощо.

 

 

1. Брайчевський М. Ю. Походження Русi. – К., 1968.
2. Грицак Я. Й. Нарис iсторiї України: формування модерної української нації XIX - XX ст. – К., 1996.
3. Дорошенко Д. I. Нарис історії України. – Львів, 1991.
4. Жарких М.І. Бібліографія старої України 1240-1800 рр.: В 9 т. – К.,
5. 1998-2002.
6. Історичне  джерелознавство:  Підручник  для  студентів  історичних спеціальностей вищих навчальних закладів / Я. С. Калакура, І. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін. – К., 2002.
7. Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій. – К., 2004.
8. Кісь Р.  Фінал  Третього  Риму  (російська  ідея  на  зламі  тисячоліть).—
9. Львів, 1999.
10. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (Проблеми суспільної трансформації). – К., 1999.
11. Прiцак О.IсторiософiяМихайлаГрушевського/Грушевський М.
12. Iсторiя України-Руси: В 11 т. – К., 1991. – Т. 1.
13. Рябчук М.    Від    Малоросії    до    України:    парадокси    запізнілого націєтворення.– К., 2000.

 

 

 

Сутність сучасного історичного розвитку полягає у пошуку в глибинах історії та національної традиції надійного світоглядного підґрунтя, знаходженні в минулому самобутніх зародків національного саморозвитку, чинників прогресу, інших можливостей надання суспільству динамічності.

Етноси є найбільш давніми, природними й усталеними спільнотами, з яких складається людство. Етнічна сфера людського буття така ж важлива, як і соціальна, економічна, політична, духовна. В сучасних державах саме воля і згуртованість певного етносу (як правило титульного) може призводити до політичних, державотворчих трансформацій.

На думку етнополітолога Д. Фішмена, етнічність  існує «у формах етнічного відродження, повернення до свого етнічного коріння, етнічної пам’яті та етнічної лояльності». Вона може бути як потенційним джерелом дестабілізації, так і джерелом стабілізації етнополітичної ситуації у країні чи регіоні. Етнічність можна використати як «базу мобілізації» і «свідомо маніпулювати  нею  так  само,  як  будь-якою  іншою  силою,  яка  об’єднує людей, зокрема економічною, релігійною, ідеологічною, політичною тощо». Історичний досвід переконує: якщо національна ідея висувається прогресивною соціальною силою, то прогресивним буде і її втілення; якщо її пропонує суспільству реакційна сила, то ідея стає руйнівною.

Сучасна суспільна наука оперує двома основними підходами до розуміння етнічності:

Перший – розглядає етнос як деяку історично-спадкоємнісну спільноту, котра має спільних предків і єдину расово-біологічну природу;

Другий – модерністський, що витлумачує етнос як уявну спільноту,

сформовану на основі тотожності кожного її члена зі сформульованим культурною елітою національним міфом. Видатний англійський етносоціолог та етнополітолог Е. Сміт  стверджував, що етнос – це спільнота, яка має:

1) спільну назву; 2) низку міфів про спільне походження; 3) певну спільну історичну  пам’ять;  4)  спільну  «історичну  територію»  або  батьківщину;

5) один або кілька елементів спільної культури – мову, звичаї або релігію; 6) почуття  солідарності  між  членами  спільноти.  А  видатний  російський філософ  М. Бердяєв  зазначав:  «...всі  спроби  раціонального  визначення етнічності ведуть до невдач, бо ні раса, ні територія, ні мова, ні релігія на є ознаками, котрі визначають етнічність, хоча всі вони відіграють ту чи іншу роль в її визначенні... етнічність – таємнича, містична, ірраціональна...».

 

Процес формування народу (або етносу) називають етногенезом (від гр. «етнос» – народ і «генезис» – походження). Його вивчають представники декількох історичних дисциплін: антропології та археології (добувають та досліджують древні поховання в різні історичні періоди), етнографії та лінгвістики (аналізують походження, культуру, побут та мови народів).

Питання про час і причини виникнення перших етносів все ще остаточно не вирішене. Серед різних теорій і гіпотез, що претендують на пояснення феномену етногенезу, виділяються наступні:

Соціальна теорія: Етноси проголошуються соціальними спільнотами, тобто увага концентрується переважно на спільному соціальному походженні членів спільноти, їхній соціально-класовій приналежності. Наріжним положенням цієї теорії, що відстоювалася радянською наукою, є теза про відповідність кожному суспільному ладові певного типу етнічного утворення (зрілості), у первіснообщинній формації склалися рід і