Історія України

Феномен Трипільської протоцивілізації полягає в тому, що за тривалий час на великій території України (Правобережна Україна, Середнє Подніпров’я) своєрідно поєдналися господарські, антропологічні, етнокультурні  й  суспільно-ідеологічні системи  найстародавніших представників суспільств Півдня, Центру, Сходу і Полісся Європи, що належали до кількох антропологічних, мовних груп, і знаходилися на різних рівнях розвитку господарства й культури.

Головними  елементами  етносоціальної  організації  трипільців  були рід, який дедалі втрачав свої господарські функції, а також сім’я, громада (община) і плем’я. Вже на ранній стадії у трипільському суспільстві починає поглиблюватися соціальне розшарування, що супроводжувалося виокремленням племінної верхівки, аристократії та рядових членів. Про елементи демократичного устрою свідчать інститути тимчасових вождів та колективні ради, які визначали розміри землекористування, стежили за цілісністю території тощо.

Трипільська  протоцивілізація  ввібрала  й  взаємозбагатила різноетнічні елементи землеробського балкано-дунайського регіону, скотарського   євразійського  степу   та   культур   лісової  й  поліської  зон Східної Європи, внаслідок чого виникали нові численні етнічні групи.

Серед учених існують різні погляди на роль і значення трипільської культури в україногенезі. Зважаючи на її зрілість, самобутність та важливе місце у давній історії України, чимало дослідників схильні вбачати у трипільцях свого роду базову основу формування українського етносу. До тепер дослідники

«ламають списи», з’ясовуючи роль трипільців в етногенезі українців. Водночас тепер не підлягає сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури   (сімейний   тип   ведення   господарства,   топографія   поселень,

 

 

 

декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

Праслов’яни: індоєвропейське коріння. Загальну картину етногенезу слов’ян дозволяє відтворити мовознавство. Усі сучасні народи класифікуються вченими за мовними сім’ями, для кожної з яких відновили існуючу єдину древню мову. Так, індоєвропейську сім`ю складають германські (англійська, німецька, шведська тощо), романські (французька, іспанська, італійська, румунська), слов’янські (польська, болгарська, українська, російська тощо), індоарійські (хінді, бенгалі) та ін.

Індоєвропейські мови – сім’я  мов, що  розвинулися  з праіндоєвропейської мови; належать іранські, слов’янські, балтійські, германські, кельтські, італійські з романськими, грецька, вірменська, албанська, а також мертві мови – хетська, тохарська та ін.

Приблизно VI тис. років тому, коли ні слов’ян, ні германців ще не було,

вже існував народ, який говорив цією мовою, вчені умовно його називають індоєвропейцями.  Більшість  фахівців  вважають,  що  індоєвропейці  жили біля Чорного моря, хоча тривають дискусії, де саме: на півдні України, на Балканському півострові або у Східній Туреччині (Вірменське нагір’я).

Індоєвропейці вміли плавити мідь, робити колісниці та запрягати в них коней. Завдяки кінним колісницям вони були більш мобільними й сильними на відміну від всіх сусідніх народів.

Приблизно V тис. років тому індоєвропейці почали розселятися на схід і захід від Чорного моря і протягом тисячоліть підкорили практично всю Європу, з’явилися в Ірані та Середній Азії, а 3,5 тис. років тому (ХV ст. до н.е.) вторглися у Північну Індію і захопили територію до річки Ганг. При цьому індоєвропейці не знищували народи, що мешкали на захоплених землях, а асимілювали, тобто поглинали їх. Місцеве населення переходило на індоєвропейську мову і через декілька поколінь разом з прибулими утворили новий народ. Так на території Європи у ІІІ-ІІ тис. до н.е. сформувалися древні германські та італійські народи, пізніше – слов’янські.

 

 

Бронзова доба (ІІ-І тис. до. н.е.).

Доба бронзи позначилася активізацією міграційних процесів, посиленням міжплемінних контактів (війна, торгівля). У цей час на території України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення – Степ (ямна, катакомбна, зрубна  археологічні  культури),  Лісостеп  і  Полісся  (тшинецько- комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

 

 

 

У причорноморських степах формується спільнота з єдиним пріоритетним скотарським способом господарства, а також зі спільними ідеологічними уявленнями, що проявлялися у поховальних обрядах. Їхні етнокультурні риси представлені ямною культурою, яку в ХХ-ХVІІ ст. до н.е. змінили носії катакомбної культури, що сформувалася під впливом племен, прибулих із Північного Кавказу.

Світоглядні риси степових скотарів проявляються у поховальних обрядах. Учені стверджують, що звичай насипати кургани на місцях поховань виник спочатку серед скотарських народів українського Степу і Північного Кавказу, а вже потім поширився на величезні простори Євразії. Прикметною етно- визначальною ознакою було засипання померлих вохрою червоного кольору, який символізував сонце, вогонь і кров, як прагнення до життя, світла та очищення. Учені дослідили багатофункціональне етногенетичне значення курганів, які, зокрема, позначали територіальні межі окремих груп населення та шляхи їхнього пересування. Будучи своєрідними храмами, де збиралися члени племен, кургани також засвідчували глибоке вкорінення культу предків, що згодом став важливою рисою етнічної пам’яті українського народу.

Балканська колонізація на території України призупинилася, досягши Поліської низовини та Середнього Дніпра, які зі своїми лісами й болотяними й піщаними ґрунтами були мало придатні для землеробства. На цих, укритих лісом  та  з  численними  ріками  теренах,  багатих  на  дичину  й  рибу, залишилося автохтонне населення, що зберігало традиції привласнюючих форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво).

На Лівобережній Україні та в басейні Сіверського Дінця склалася величезна етнічна спільнота, що ввібрала в