Історія України

Племена Лісостепу зазнавали певних скіфських етнокультурних впливів, що яскраво проявилося у їх побуті, мові, релігійних поглядах, а також у поширенні специфічного «скіфського звіриного стилю», елементи якого ще й досі простежуються в народному мистецтві. Внаслідок проживання в єдиному етнополітичному просторі, особливо в районах найбільш тісних контактів (наприклад, Західне Поділля), відбувалося певне кровне змішування між землеробською праслов’янською спільнотою і кочовим іраномовним населенням.

Третьою хвилею іраномовних племен, які в ІІІ ст. до н.е. опанували українські причорноморські степи, стали сармати, прабатьківщиною яких вважається межиріччя Нижньої Волги і Уралу. Зі своєї прабатьківщини сармати розселилися на широкій території від Кримських гір на півдні до Києва на півночі й Прикарпаття і Поділля на заході. Прибуваючи у причорноморські степи в «первісному вигляді», вони стали основним етнічним угрупуванням цього регіону. З одного боку, самі сармати набували нових рис, а, з другого,

– відбувалася певна «сарматизація» етнічних спільнот, з якими вони вступали в контакти. Сармати стали одним з компонентів південно- західного варіанта поліетнічної черняхівської культури. Їхню участь в етногенезі слов’ян вчені не обмежують лише поповненням лінгвістичного запасу праслов’янського субстрату зарубинецької і черняхівської культур. Імовірно, що вони також мали помітний вплив на інші сфери суспільного життя, передусім на розвиток військової справи, скотарства, ремесла тощо.

 

 

Українці у слов’янському етногенезі

Українці, як етнічна спільнота, належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Праслов’янська мова як система формується наприкінці І тис. до н.е.

Слов’яни – група індоєвропейських народів; етногенез не усталений; у І тис. н.е. поділилися на три групи: венедів, антів, склавинів; займали близько 20% територій Європи від Балтійського моря до Адріатичного і від Лаби до Волги. Поряд з росіянами і білорусами українці генетично утворюють її східнослов’янську гілку. Як і будь-який інший етнос, українці є стійкою спільністю людей, що історично сформувалася на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість.

Вивчаючи етногенез українського народу, важливо зрозуміти, що він

формувався і залишається невід’ємною складовою слов’янського світу. Разом з тим історія, археологія, лінгвістика незаперечно доводять, що слов’янство ніколи не було якоюсь єдиною (тим більше монолітною) спільністю, яка від

 

 

 

самого початку і протягом тривалого розвитку представляла окремі, хоча і споріднені етномовні об’єднання – роди, племена, народи.

Слов’янські племінні княжіння.  Початок  слов’янського періоду – праслав`янсько-венедський  (І – ІV ст.. н.е.) відповідає римському періоду в історії Європи. Римська  імперія (V - VІ ст.) почала  швидко зростати та посилюватися древня соплеменність. Поширюючись по Східній Європі, вона  розділилася   на  східних,  західних  та   південних  слов’ян.  Східні слов’яни спочатку складалися  з десятків племен, потім племінний поділ стерся та  між окремими  княжіннями  були встановлені  кордони. V-VІІ ст. – поділ венедів: анти, склавини. Поділ слов’ян на згадані три групи не відповідає пізнішому поділові на західних, східних та південних слов’ян. Анти – не просто предки українців – до складу українського народу увійшли якісь нащадки антського населення. VІІІ-ХІХ ст. – диференціація слов’янського світу, племена свідомі свого слов’янського походження (сіверяни, поляни, древляни). Племінні союзи князівства вийшли на переддержавний рівень розвитку (протоцивілізаційна структура).

Процес східнослов’янського етногенезу на території України можна

умовно поділити на три періоди: «венедський» (І-ІV ст.), «антсько- склавинський» (V-VІІ ст.) і власне «слов’янський» (VІІІ-Х ст.). Кожен з них являє собою етап розвитку слов’янської спільноті, зміна назви якої зафіксована у писемних джерелах і має відповідники серед археологічних культур. Новітні дослідження дозволяють стверджувати, що витоки українців слід шукати не тільки в антсько-пеньківській культурі, але й в склавино-празько-корчацькій, частина носіїв якої займала Верхнє Подністров’я, Прикарпаття і Волинь. Хоча проблема походження етноніма «слов’яни» потребує подальшого уточнення, незаперечним залишається той факт, що це була самоназва великої етнічної спільноти, невід’ємну складову якої становлять українці.

У венедський період на території України відбувалися досить складні й динамічні етнічні процеси. Хоча до V ст. не існувало культур, які б мали праслов’янський чи слов’янський характер, домінуючою тенденцією стало збільшення слов’янського субстрату в процесі поетапного етнокультурного розвитку. В найбільш ранніх – зарубинецькій і пшеворській – культурах слов’янський елемент був основним поряд з відповідно балто-германським і германо-кельтським. Уніфікація і консолідація різних етнокультурних груп у напрямі формування єдиного етносу розпочалися в межах поліетнічної черняхівської культури, але поглибленню цих процесів перешкодило нашестя готів. Синхронна з нею київська культура в Середньому і Верхньому Подніпров’ї покрила балтський субстрат і стала найбільш моноетнічним і самобутнім

 

 

 

явищем. У безперервному етнокультурному розвитку слов’яно-венедське населення поступово витісняло або асимілювало іраномовні, фракійські, германські, балтські племена, які прибували ззовні. На цій основі створювалися передумови для формування слов’янських культур в добу раннього Середньовіччя.

Більшість сучасних вчених, які вивчають питання етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено розселенням антів і склавинів. За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V-VІІ ст. носії пеньківської культури (анти) і празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними слов’янами. Склавини ж