Історія України

В Україні козацтво прищеплювало принципи виборності й відповідаль- ності, республіканські в своїй основі принципи суспільного ладу, а козацькі традиції й через кілька століть лишалися в народній уяві втіленням справед- ливості. Наприкінці ХVІІІ ст. аташе французького посольства в Петербурзі Жан Бенуа Шерер писав, що батьки українських козаків «переказували своїм синам горде почуття незалежності, як найдорожчу спадщину, причому клич

«Смерть або Воля!» – був їх єдиним заповітом, що переходив від батька до сина, разом із прадідівською зброєю... Народ цей, багатий на перекази про своїх прадідів, скинув ярмо неволі, й цього йому не можуть простити».

 

 

 

Визвольна війна середини ХVІІ ст. ліквідувала залежність України від Речі  Посполитої,  відновила  українську  державність.  Сучасники  не випадково ставили події в Україні в один ряд з англійською буржуазною революцією, проводячи паралелі між Кромвелем і Хмельницьким. Антифеодальна за своїм змістом, визвольна війна була водночас національною революцією, в якій ставилося завдання возз’єднання всіх українських земель «по Холм і Галич».

Трагічними для України виявилися криваві війни між Московщиною і Польщею, в які втягувалися Туреччина і Швеція. Поділ України навпіл по Дніпру, цілковите запустіння Правобережжя, десятки тисяч людей, що опинилися в турецькій неволі – такою страшною виявилася плата за прагнення до незалежності. Наявність двох, а то й трьох гетьманів по різні береги Дніпра і в Січі, роз’єднували суспільство, а безперервні турецько- татарські й польські набіги завдавали непоправної шкоди генофонду українців.  Для  тієї  частини  України,  яка  входила  до  складу  Росії,  слід додати тяжкий політичний і соціальний гніт самодержавства, повсюдний гніт, що дійшов до гострої суперечності із вільнолюбною українською ментальністю. Ліквідація Гетьманщини і зруйнування Запорозької Січі підвели риску під багатовіковою боротьбою українства за своє національне самовизначення. Були окремі виступи, як, наприклад, гайдамаччина, але це вже бунт за соціальне визволення і частково – за національне.

Отже,  в той  час,  коли в Європі активно  йшов процес створення незалежних національних держав, Україна лишалася розчленованою. Поразка її визвольних устремлінь мала трагічні наслідки і для всієї центральної Європи, оскільки в результаті поділів Польщі українські землі опинилися у складі двох великих імперій – Російської і Австро-Угорської.  Новий виток  історичної драми народу України був зумовлений не тільки об'єктивними складностями розвитку  єдиного етносу  у двох різних державах,  але й консерватизмом обох правлячих династій – Романових і Габсбургів. Інтереси українців були для них, особливо для російських царів, чужими і навіть ворожими.

Своє право на Україну царизм намагався обґрунтувати за допомогою ідеї «повернення». Офіційна пропаганда витрачала чимало зусиль, щоб довести: Україна є невід’ємною частиною Росії, і тільки внаслідок історичної випадковості, яка на певний час відірвала Україну від Росії, виникли відмінності між українцями і росіянами. Українському етносу, отже, було відмовлено не тільки у праві на власну державність, але й у праві на природне існування взагалі. Представників української еліти переконували, що в їхніх інтересах стати  «справжніми  росіянами», діставши  водночас права дворянства.  У

 

 

 

процесі посиленої русифікації виховувалася специфічна ментальність, прищеплювався комплекс меншовартості  всього українського порівняно з російським.

А втім, виховуючи «настоящих русских», царизм досягав і протилежного ефекту – появи «справжніх українців». Політична думка українства у ХІХ ст. розвивалася переважно в руслі ідей автономізму (висловлені декабристами з

«Товариства об’єднаних слов’ян», у документах Кирило-Мефодіївського товариства, працях М. Драгоманова, національними політичними партіями). Заборони й репресії не вбили прагнення українців до самоідентифікації і усвідомлення свого місця в колі інших європейських народів. За нерівним двобоєм поборників української національної ідеї з царизмом з симпатією стежила передова Європа. Спостерігали як українці боролися за свою мову.

В Австро-Угорщині українські землі разом із землями Південно-Східної Польщі відійшли до Австрії; вся ця територія («коронний край») дістала назву Королівства Галичини і Лодомерії. Об'єднання в «коронному краї» польських і українських етнічних земель являло собою типово колонізаторський прийом, що ставив українців у невигідне, принизливе становище.

На тлі гонінь на все українське в Московській імперії в Австро- Угорщині все ж існували кращі умови для розвитку української науки, культури, мови. Після 1848 р. галицькі українці брали участь у виборах, мали парламентське представництво, свої партії і громадські організації, власну пресу. Більш ліберальне ставлення властей до українського національного руху, а також постійна необхідність протистояти польським впливам сприяли тому, що тут активніше проходили процеси національного самоусвідомлення, оформлення політичних доктрин.

Штучне об’єднання історії Росії і історії неросійських народів в єдину

«Історію СРСР» стало фундаментом російськоцентристської моделі історичного минулого України, де затушовувалися саме ті сторінки історії, що  давали  уявлення  про  її  внесок  у  розвиток  демократичних  форм суспільної організації. Найменші спроби об'єктивного висвітлення історії Запорозького козацтва, національних різновидів соціалістичної думки тощо однозначно трактувалися як прояви «буржуазного націоналізму».

Демографічні катастрофи – голодомор 1932-1933 рр., втрати населення під час Другої світової війни, депортації населення Західної України, голод

1947 р. – позначені зрушенням етнодемографічній структури: зменшення частки українців і збільшення частки росіян, русифікація