Історія України

«нація» складалася не тільки  з етнічних  «французів», але й з бретонців, провансальців, ельзасців та  ін. Саме в цьому випадку тисячолітня  межа між поняттями natio і populus зникла. «Нація» стала синонімом «народу».

З часом, особливо після Французької революції це розуміння набуло дальшого поширення. Стали популярнішими й нові його формальні компоненти. Зокрема, в ХІХ ст. поняття «нація» дедалі частіше (наприклад, у  Франції,  США  чи   Англії)  ототожнювалося   з  поняттям  «держава». Утворена у 1920 р. Ліга Націй була, як відомо, об'єднанням держав, як і її наступниця – Організація Об’єднаних Націй.

В німецькій мові слово «нація» вже в модерну епоху, тобто в «епоху націоналізму»  мало  дещо  інший  зміст, ніж  в англійській  і  французькій. Старе   поняття   «нація»,   успадковане   від   часів   існування   «Священної Римської імперії Німецької Нації», підкреслювало єдність німців не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій. Для німців,  розпорошених   між  сотнями,  а   після   наполеонівських   воєн   – кількома  десятками  німецьких  держав,  «вільних  міст»,  князівств  тощо, слова «нація» (Nation) і «народ» (Volk) були синонімами саме в цьому розумінні. Проте терміни «нація» (Nation) і «держава» (Staat), на відміну від англійської і французької, в німецькій не були тотожними. Німецьке значення слова «нація», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування цього поняття в мовах слов’янських і центральноєвропейських народів (зокрема, в українській). Слово «нація» ототожнювалося у них передусім з культурно-мовною спільністю значною мірою через вплив німецького «культурницького» чи «органічного» націоналізму. Справа у тому, що німецька мова за часів «національних відроджень» слов'янських народів панувала в суспільних науках, а університети з німецькою мовою викладання були тими осередками, де навчалися інтелектуальні еліти цих народів.

 

 

 

Та обставина, що особливого значення культурно-мовні характеристики поняття «нація» набули саме для тих, хто щойно вступав в «епоху націоналізму», розпочату Французькою революцією, виглядає цілком природною та історично обумовленою. Ще в XVІІІ ст. видатний німецький філософ і просвітитель Йоган-Готфрід Гердер охарактеризував «націю» передусім  як  мовно-культурну  спільноту.  Його  ідея  стала  домінантною серед народів центрально-східної Європи, які в ХІХ ст. вступили у фазу так званого «національного відродження» і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, припустимо, територіальної єднocті (чехи, українці, словенці, балканські народи та ін.). Отже,  «ера  націоналізму»  принесла з  собою і  відновлення «етнічного» розуміння поняття «нація», яке мало досить чіткий політичний контекст.

Загалом у ХІХ ст. визначилися дві основні лінгвістичні традиції у вживанні слова «нація», які відображали певні політичні й культурні традиції. Кожна з них мала власні «сфери впливу» в науці, політиці, на рівні побутової свідомості. Після Другої Світової війни, коли домінуючою мовою світового суспільствознавства стала англійська, зріс вплив англосаксонського розуміння слова «нація», і не тільки в наукових сферах (національно-визвольні рухи третього світу здебільшого ототожнювали «націю» з «державою»).

Зростання  національних  pуxiв  в  Європі  у  другій  половині  ХІХ ст. сприяло тому, що зміст поняття «нація» дедалі більше урізноманітнювався, зокрема, до нього додавалися соціально-психологічні «компоненти». Видатний французький історик і лінгвіст (бретонець за походженням) Ернест Ренан зазначав: «Нація – це душа, це духовний принцип», підкреслюючи цим морально-етичний, соціально-психологічний зміст поняття.

Загострення  боротьби  між «передовими» і «відсталими»  націями, останні з яких також прагнули стати «передовими», поширення «соціального дарвінізму» і расових теорій в Європі кінця ХІХ ст. призвело до того, що, як і тисячоліття тому, націю почали ототожнювати з «расою» і «кровними зв’язками». (Можна, зокрема згадати заклик Отто фон Бісмарка до німців

«думати кров’ю»). Слово «нація» як синонім расової винятковості увійшло в арсенал агресивної, шовіністичної, расистської риторики.

Зрештою,  в  середині  ХІХ  ст.  зміст  поняття  «нація»  доповнився  і

характеристиками, які стосувалися економічного буття того чи іншого народу. Сучасні дослідники пов'язують це з впливом промислової революції і появою теорій економічної і політичної модернізації.

 

 

 

Отже,    семантична    еволюція  слова   «нація»   охоплює  не   одне століття людської історії. Незважаючи на те, що воно абсорбувало певні

«об'єктивні» характеристики (територія, реально існуючі спільноти), вже значно більшою мірою залишалося символом, інтелектуальним  знаряддям, суб'єктивним  витвором,  штучною  конструкцією,  знаком, абстракцією  і в цьому відношенні не відрізняється від усіх інших понять-символів, винайдених людством в ході культурної еволюції. Можливо, саме це і стало однією з основних причин розмаїття наукових, ідеологічних, політичних та інших інтерпретацій та визначень поняття «нація».

 

 

Історіософія українського націотворення.

В українській етнополітичній думці український народ розглядається як окрема етногpафічно-культурна  одиниця, що має спиратися  на власні демократичні традиції, обґрунтовується неповторність та своєрідність українського народу, необхідність опори в державному будівництві на власний політичний досвід, на історичні традиції.

Вчені, представники національно-державницького напрямку, обґрунтовуючи концепцію національної держави і