Історія України

Толерантність як відсутність або ослаблення реагування на певний несприятливий фактор в результаті зниження чутливості до його впливу, у

міжетнічній сфері має свою специфіку. Етнічна толерантність сприяє підвищенню стійкості, терпимості до різних етносуб'єктів та їх суджень, думок, установок, вона пов’язана з неупередженою оцінкою представників різних етнічних спільнот та їх вчинків.

 

Етноцентризм – переконаність у зверхності, порівняно з іншими власної етнічної групи та її культури.

 

Націоналізм – позиція та ідеологія, що надають особливого значення приналежності до нації та ставлять національні інтереси понад інтереси інших суспільних груп; у вужчому значенні – тільки та позиція й ідеологія, в яких позитивна оцінка власної нації невідривно зв’язана з неприязню чи ворожістю до інших народів.

 

Патріотизм (від грец. patre – батьківщина) – любов до батьківщини, якість особистості, її вище моральне почуття. Це вище синтетичне почуття, яке відбиває органічний зв'язок людини із своїм народом, його історією, традиціями та перспективами і характеризує ставлення людини до них.

 

 

Література

 

 

1.  Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація. – К.,2003.

2.  Горєлов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія

України. – К., 2005.

3.  Етнічна історія Давньої України. – К.,2000.

4.Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996.

5.  Курас І.Ф. Етнополітика: історія та сучасність. – К.,1999.

6.  Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. –

К.,1996.

7.  Основи етнодержавства / За ред. Ю.І. Римаренка. – К.,1997.

8.  Основи українознавства. Матеріали для самостійної

підготовки студентів 1 курсу усіх спеціальностей / Демченко Н. І., Куниця

Г. Г, Стрілець Ю. І., Такмакова В. П. – Харків: ХДАМГ,1998.

9.Рассоха И.Н. Украинская прародина индоевропейцев. – Харьков, 2007.

10. Савчук Б. Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2005.

11. СегедаС.Антропологічнийскладукраїнськогонароду:

етногeнетичний аспект. – К., 2001.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 3

 

 

 

ОСВІТА І НАУКА В УКРАЇНСЬКІЙ ДУХОВНОСТІ

 

 

 

 

3.1. Освітній рух в Україні  у XVI-XVII ст.

 

Звертаючись до пізнього середньовіччя в розвитку української культури, потрібно зважати на історичні обставини й умови цього розвитку. Це той період, коли Україна-Русь, уже відмежувавшись від північно-східного сусіда, поступово втрачала свою державність, тому що її землями заволоділи литовсько-польські завойовники. Своєрідність ситуації полягає в тому, що, успадкувавши високорозвинену культуру, незважаючи на руйнування і пограбування її матеріальних і духовних багатств, Україна зуміла відстояти і зберегти власний потенціал для створення нової етнокультури. Саме на цей період припадає інтенсивне формування національних ознак України- Русі, чіткіше вираження її мовних, етнографічних особливостей, самоусвідом- лення себе як нації – спадкоємниці давньої історії – і водночас свідка та учасника нового культурно-світоглядного загальноєвропейського досвіду.

Втрата власної державності не могла не позначитися на розвитку культури. Але навіть у найскладніші періоди руйнування столиці духовності – Києва – не припинялося культурне життя, воно нарощувало свій потенціал. У цій культурі співіснували ознаки трагічності й оптимізму, віри, надії і краси. У цей же період створювалися передумови для входження України в безпосередній процес ренесансних змін, що відбувалися в Європі. Йшло поступове звільнення від застарілих, консервативних традицій східновізантійського канону. Ідеї Відродження здобували свій новий еквівалент на ґрунті українських земель і культури. Це стосується передусім освіти, письменства, поширення релігійної  і  світської  літератури,  ренесансного  художнього світосприймання. Україна робила свій внесок у загальноєвропейську культуру, пройняту духом гуманізму, утвердження прав людини й нації.

Певне пожвавлення культурно-освітнього руху в Україні розпочинається  ще  з  кінця  ХV  ст.  Внаслідок  несприятливих  історичних умов цей процес розгортався дещо сповільнено: інтенсивним він стає аж в останній чверті ХVI ст. До того ж у різних регіонах України цей процес мав свої особливості, які були зумовлені відмінностями конкретних форм їх соціально-економічного й культурного розвитку.

Найскладніші умови існували на землях, що перебували під владою Польщі ще з другої половини ХIV ст. Встановлений тут режим національно- політичного гноблення негативно позначився на культурному розвитку цих земель. Відносно кращі умови склалися на землях, які відійшли до Великого князівства Литовського (Підляшшя, Східна Волинь, Київщина, Східне Поділля). Відбулось це внаслідок того, що деякі галузі духовної культури корінного населення литовських земель за рівнем розвитку відрізнялись від завойованих

 

 

 

ними територій України і Білорусії. У результаті частина литовської верхівки слов’янізувалась, перейнявши віру й культуру підкорених народів, «руська мова» (українсько-білоруська) стала загальнодержавною. Тут королівській адміністрації доводилося рахуватись із православними внаслідок їх економічного (найкращі землі, чисельні й заможні міста) і політичного (певного тяжіння до Московської держави) становища, військово-стратегічного положення (межування з татарами і відповідно роль українців у боротьбі з ними). Національний гніт на землях, що відійшли до Великого князівства Литовського,