Історія України

 

 

 

політолог Г. Лодж, розвиток вимагає ідеологічної впевненості. Без цього не буде консенсусу, не буде смислу намірів.

Відсутність загальнонаціональної ідеології уповільнює державотворчі процеси, гальмує духовно-культурний розвиток української нації. Анклави новоприбулих і давніх етносів, імітуючи чужий досвід, часто діють на користь соціальним силам, не зацікавленим у відновленні української державності. Це може призвести до етнічного розриву і руйнування етнонаціональної цілісності.

Теоретична етнологiя інтерпретує феномен нації як глибинне, сyтнiсне ядро буття народу, а не тільки зовнішній вияв чи форму такого буття. Нація в сучасному розумінні – це не тільки етнокультурна спільнота (народ) і  не демографічна  єдність,  а  цілісний етнополітичний  організм. Специфіка, особливість і складність сучасної соціально-політичної ситуації в Україні полягає в тому, що в ній синхронно відбуваються три різноспрямовані, але взаємопов'язані процеси: державотворення; внутрішня консолідація української нації (етносу); міжeтнонаціональна консолідація. Сьогодні переважаючим серед них є державотворення.

Розбудова саме української національної держави обумовлюється перш за все тим, що український народ є визначальним етнокультурним та державотворчим  чинником на власній eтнiчній  території.  На  сучасному етапі  розвитку  України оптимальною  формою  організації  буття  нації може бути  тільки національна  держава,  яка має забезпечити  динамічне самовідтворення українського eтнополітичного організму, як цілісної системи eтнокультурної самобутності української нації, а не конгломерату регіональних груп та  національних меншин, самовідтворення  українського eтнополітичного організму. Зрозуміло при цьому, що в українській національній демократичній правовій державі повинні бути абсолютно усунуті  можливості  приниження громадянських і національно-культурних прав національних меншин. Україна прагне стати національно- демократичною державою. Саме ж підкреслення національного характеру держави  не  суперечить  гарантуванню  рівних прав  всім  eтнiчним меншинам, які проживають в Україні.

Разом з тим прагнення до національної злагоди, єдності може постати і в негативному ракурсі, якщо певні суспільні сили чинять спробу використати концепцію національної єдності як інструмент для здійснення своїх вузько- егоїстичних цілей. Так, російськомовна частина населення Криму під гаслом

«національної  єдності»  з  Росією  фактично  підриває  державну  цілісність

України. Отже, стоїть нагальне завдання – знайти правильні шляхи, способи

 

 

 

та  механізми,  які  сприяли  б  об’єднанню  української  нації  і  процесам міжнаціональної (міжетнічної) злагоди народу України.

Все сказане дає підстави стверджувати, що політична культура громадян України, що тісно пов'язана з етнонаціональною культурою, набуває в сучасних умовах важливого внутрішньополітичного значення і зовнішньополітичного звучання.

 

 

Етнонаціональна політика сучасної України.

Етнонаціональна  політика  має  забезпечити  життєдіяльність української   нації   як   титульної   нації.   Необхідно   сприяти   створенню механізму відбудови основних компонентів етнічної системи, забезпечувати її собітотожність у просторі й часі через «усвідомлення себе, етносу як нації і як дійової особи історії і сучасного світу» (Р. Шпорлюк).

Існує поширене уявлення, що Україна – багатонаціональна держава й утворена вона насамперед за територіальним принципом. Якщо визначити цей принцип, то немає великих перешкод для подальшого територіального дроблення і утворення  нових держав на зразок Кримської республіки або Прикарпатської Русі. Але ж чи має територія право на державне самовизначення? В системі міжнародного права визнається право нації на визначення при наявності певних умов. Українська нація цим умовам відповідає, бо є окремим народом зі своєю історією, культурою, самоусвідом- ленням, живе спільним життям на компактній території. Ідея української державності не повинна ігнорувати ту обставину, що то є держава українців як окремої європейської нації, інакше губиться сенс її існування. Україну слід вважати державою, побудованою за національно-територіальним принципом. Інші народи, які живуть в Україні, є національними меншинами. Вони користуються всіма правами громадян України.

«Творцем України, – наголошував В. Липинський, – є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що є у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов». Вітчизняні етнополітологи недавнього минулого наголошували на тому, що основною умовою здійснення української дepжавнocті є єдність – політична, національна, регіональна. Вагомими є думки В. Липинського, який зазначив: «регiоналізм» теоретично не шкідливий, але практично вносить ще більшій хаос в життя нашої землі, тому його треба поборювати», «українці єсть всі мешканці України».

Варто подбати про те, щоб ознаки української ідентичності відігравали б функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як цілісного організму, важливої складової українського соціуму. Це – діяльність

 

 

 

з реалізації національних потреб, втілення в життя принципу самовизначення націй: це – реалізація на практиці національного виміру, етнополітичних устремлінь, збільшення поля української незалежності, своєрідної української емансипації і відстоювання   загальноукраїнського, загально- національного інтересу. Йдеться про необхідність «перебудови економічних і соціальних відносин відповідно до нових умов, аби зв’язати перебудову з національним будівництвом, так, щоб воно було органічним випливом її, а не зовнішньою українофільською приставкою» (М. Грушевський).

Перед розробкою етнонаціональної  політики  слід було б вирішити питання щодо мовної політики в Україні: надання державного, національного й офіційного статусу українській мові