Історія України

 

 

 

Другий підхід доводить існування так званої давньоруської народності, на основі якої потім почали формуватися три східнослов’янські народи – росіяни, українці й білоруси. Теорія «єдиної колиски» заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Тривалий час теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність – радянський народ».

Визначення етнічної структури в Київській Русі – проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києворуської культурно-історичної спадщини, складна – тому що розв’язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон’юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Пізньосередньовічна концепція тісно пов’язана з теорією давньоруської народності і є її своєрідним продовженням. Суть цієї теоретичної конструкції полягає в тому, що процес виокремлення українців як самостійного етносу розпочався у ХІІ-ХІІІ ст., а завершився лише в ХІV-ХV ст., після монголо- татарської навали, яка саме й спричинила розпад давньоруської народності. Такою була позиція офіційної радянської науки, що відроджувала реакційну великодержавну концепцію виникнення та існування українців (малоросів) тільки в межах російського етносу, заперечуючи тим самим їхній саморозвиток.

Ідея  етнічної  єдності  східних  слов’ян  у  російських  істориків  – М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського – висвітлюється через історію Київської Русі як перший період існування Російської держави. Праукраїнці й прабілоруси зображувалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки  єдиного  російського  народу.  Ще  далі  в  середині  ХІХ  ст.  пішов М. Погодін: за його концепцією, у Києві до ХІІІ ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини й Волині прийшли українці.

Насправді, виводити походження українського етносу з давньоруської народності, а тим більше з пізнього Середньовіччя є невиправданим хоча б тому, що таким чином фактично «відсікається» і заперечується весь попередній складний і тривалий процес його формування. З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий етап дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей  та  етнічної-структури  Київської  Русі.  Тезу  про  існування єдиної східнослов’янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна  спільність»,  «єдиний  давньоруський   етнос»  тощо)  обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін.

 

 

 

«Азійська теорія». Ще за доби середньовіччя з’явилася версія слов’янського  етногенезу   –  скіфо-сарматська  або  азійська  теорія,  яка визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які пройшовши Передню Азію узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. До початку ХІХ ст. здійснювалися спроби віднайти історичну прабатьківщину слов’ян, зокрема українців в Азії. Походження  українців пов’язувалося зі сармато-аланськими, скіфськими, тюркськими, кавказькими племенами. Зокрема топонім «Русь» вважався іранського походження. Але ці гіпотези не мають серйозного наукового обґрунтування.

Таким чином, дослідження етногенезу українського народу ґрунтуються на ідеї автохтонності. Рівень вивчення питання про походження українського народу свідчить, що одна з найважливіших і найскладніших проблем ще чекає на своїх дослідників, представників різних галузей знань: археології, етнографії, історії, мовознавства, антропології.

 

 

2.4. Народ-Нація: шлях до національного самовизначення

 

 

Семантична еволюція терміну «нація».

Термін «нація» у сучасній науковій літературі представлений розмаїттям підходів, версій, узагальнень і теорій.

У XVI ст. в Англії термін «нація» почали застосовувати щодо населення цієї країни, воно стало синонімом слова «народ» (в латині слово

«populus» –  «народ»  мало  зовсім  інше  значення,  ніж  слово  «natio»).  Ця

семантична трансформація означала ідентифікацію терміну не тільки з певною територією, але й з державою та її населенням. Водночас слово

«народ»  (populus)  та  його  відповідники  в  європейських  мовах  (реорlе,

ророlо, роеblо) поки що залишалися, крім Англії, чужими слову «нація».

Згодом, за часів формування «національних» держав у Європі, розвитку

«національних» мов, які заступили латину, і «націоналізації» церков відбувалися і зміни в понятті «нація». Поступово протягом ХУІІ ст. цей термін використовувався в деяких європейських країнах як відповідник поняття «народ» і пов'язувався з такими категоріями, як «громадянство», означаючи  належність  до  певної  територіально-політичної,  а  не  суто етнічної  чи  мовної  спільноти.  «Нація»  дедалі  більше  ототожнювалася  з

«народом», тобто населенням країни загалом.

В останній чверті ХVІІІ ст. слово «нація» у французькій мові фактично було еквівалентом слова «народ» (реuрlе) і вживалося як відповідник останнього. У знаменитій «Енциклопедії»  Д. Дідро «нація» визначалася як

 

 

 

велика кількість людей, що живе на певній території і керована одним урядом. Абат Ватель у 1758 р. ототожнював «націю» з державою.

Отже,  англійська і французька мови (мови економічно й політично