Історія України

Сім племінних об’єднань – дуліби, деревляни, поляни, уличі, тиверці, сіверяни і деякою мірою радимичі у VІІІ-ІХ ст. проживали на території України. Ця південна група східнослов’янського етнічного масиву найстаріша, її коріння сягає ранньосередньовічної доби, яка відіграла визначальну роль в україногенезі.

Сучасні українці є нащадками південних літописних племен («Повість минулих літ»  Нестора),  а  інші два східнослов'янські народи – росіяни й білоруси – більш північних угрупувань.

Через Середню Наддніпрянщину, яка стала етнокультурним центром давнього українства, проходили різні міграційні  потоки. Племінний союз полян, економічний і політичний центр якого став столицею могутньої ранньофеодальної держави – Київської Русі, успадкував від своїх попередників схильність до індивідуальної свободи, землеробської культури, вміння захищатися від будь-якого ворога. А ще відсутність на Русі рабства, розвиток народовладного, із старійшинами, вічового ладу, природності буття.

Поляни і деревляни населяли Київське князівство; деревляни розселилися також далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип'яті. Поляни-русь покорили деревлян за часів княгині Ольги і врешті- решт асимілювали їх, проте різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує деревлян як варварів,

 

 

 

«живущих скотсько». Якщо поляни в цей період були християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кострищ і не клали їжу в домовину, то деревляни залишили характерні кургани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Поляни-русь займали також південь Чернігівської землі і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія князівства населена була сіверою, яка залишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська.

Піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому випадку – Волині. За антропологіч- ними і культурними ознаками прикарпатське населення різко виділяється із слов’янського масиву: галичани й гірці менші на зріст, темніші, граційніші, їх музичний і танцювальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийшлого слов’янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу.

Три південноруські землі – Галицько-Волинська, Київська і Чернігівська – розташовані на території найдавнішого слов'янського розселення, базовій території для наступної слов’янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу.

Етноісторичний розвиток українців у ХІV-ХІХ ст.

Геополітичні чинники, що впливали на менталітет українців, були здебільшого несприятливі, тобто приваблювали чужинців багатством природи, добробутом. Живучи на межі європейської цивілізації і кочового варварства, наші предки були приречені на постійний двобій із непередбачуваною небезпекою. Спочатку жахлива татаро-монгольська навала, а потім безперервні напади кримських татар змушували українців протягом століть жити, не випускаючи з рук зброю. Виснажлива боротьба формувала тип людини-воїна, поглинаючи енергію народу, вона ставала на заваді його політичного самовизначення.

Упродовж  ХІV-ХV  ст.  в  документах  Константинопольського патріарха вживаються терміни Велика і Мала Русь (по-грецьки Rosia), що означали, відповідно, пізніші Росію і Україну. Протягом століть ізоляції Північно-Східної Русі зовсім різними стали одяг, побут, особливо міський, навіть у культі посилювалися розбіжності. Відчуття етнічної ідентичності українців і росіян тоді не було в жодної із сторін – можна говорити лише про релігійну близькість (але не ідентичність).

 

 

 

У побуті поступово утверджується розрізнення між власне русином (тобто українцем) і литвином (білорусом і литовцем). Водночас білоруси в народній масі усвідомлюють себе або як «руських» (коли це пов’язано з релігією), або просто як «тутейших», місцевих. Упродовж окресленого періоду символічна назва західної (щодо татар) етнічної території починає закріплюватися за власне Західною Руссю – Білоруссю (білий колір у тюркській просторовій символіці означає західну сторону).

Не меншу загрозу, ніж криваві напади кримських татар, для середньовічної України становила духовна експансія з боку Польщі.

Опинившись у середині ХVІ ст. у складі Польщі, українські землі зазнали багатьох   трагедій,   пов’язаних   з   нестримною   польською   колонізацією земель, нав’язуванням місцевому населенню загарбницької політичної доктрини «Польща від моря і до моря», трактуванням українського народу як «підступного, віроломного, бунтівливого і приреченого на рабство». Проблема виживання українського етносу і боротьба за політичне його самовизначення була поставлена у залежність від протистояння між визискувачами-чужинцями і українцями, православ'ям і католицизмом, з одного боку, і від результатів селянсько-козацьких повстань, з іншого.

Після того, як і українські магнати почали масово переходити в католицтво і ополячуватися, функції захисту національних форм життя перейшли до селянства й середніх верств населення, що зміцнювало демократизм українства. У цьому ж напрямі діяли ще принаймні дві обставини:

по-перше, принципи німецького (Магдебурзького) права,  за  яким управлялися українські міста,  розвивали навички корпоративних,  виборних форм організації;

по-друге, потужним важелем зміцнення