Історія України

Паралельно  з  архаїчними  народностями  на  кордонах  культурного світу продовжували існувати й колишні первісні соплеменності, що все частіше об’єднувалися у так звані союзи племен (скоріше політичні, ніж етнічні). Пізніше одні з них злилися з народностями, інші – продовжували співіснувати з ними, створюючи своєрідні культурні утворення.

Так, паралельно з етносами формувалися і більш крупні об’єднання – метаетноси (від гр. «мета» – після і «етнос» – народ), що складалися переважно з споріднених або близьких один одному за типом господарювання, мові, віруванням або політичній орієнтації етносів. Вони мали спільні (хоча і неусталені)

культурні характеристики, а іноді навіть зачатки етнічної самосвідомості.

Метаетноси характерні для античного та ранньосередньовічного періодів (етнічні об’єднання еллінів, древніх слов’ян, осілих та кочових древніх іранців та тюрків). У ХІІІ-ХVІ ст., коли ці непостійні утворення розпалися, стали формуватися етноси сучасного типу – нації – з чітко вираженою  етнічною  самосвідомістю,  внутрішньо  достатньо  згуртовані, хоча і складених з різнорідних та багаточисельних частин. Якщо буття етносу визначається спільністю походження, єдністю, так би мовити, «землі і  крові»,  то  буття  нації  –  об’єднує  людей,  які  мешкають  на  великих просторах і позбавлені навіть опосередкованих родинних зв'язків.

Отже, народ може існувати як стрижень поза державною формою як спільнота  людей, яких об'єднує певний спосіб життя,  характер  тощо. Проте   нація  –  то   народ  у  його  понятійному,   дійсному  розумінні, за Г. Гегелем,  –  розвинена  індивідуальна  форма   духу,  що  досягає   свого найвищого життя лише з появою держави. Тому в наявному бутті народу субстанційна  мета  полягає у тому,  щоб бути  державою  і підтримувати себе як таку.  Саме  держава робить  людей організованим цілим, тобто народом, в якого існують державна влада, закон.

 

 

Предметом дослідження історії є людські спільноти, сформовані нині в  суверенні  національні  держави,  а  в  минулому  –  в  протодержави  чи залежні держави. Будь-якому суспільству потрібні дані про свою анатомію, траєкторію руху, тенденції розвитку. Особливо потребують їх молоді незалежні  держави,  процес  становлення  яких  відбувається  у  складних умовах зміни політичних полюсів і ціннісних орієнтирів, гострих кризових явищ. Надзвичайно актуальним постало питання про сприйняття українським етносом своїх першовитоків, відтворенні генетичної пам’яті, глибокому пізнанні власної історії, усвідомленні історичних коренів, почуття господаря для ствердження себе як повноправного суб’єкта історичного розвитку.

Територіальний обшир української історії – це є нинішня Україна, що більш-менш відповідає етнографічним кордонам, де живуть українці. Самобутність українців обумовлена в першу чергу своєрідністю їхньої етнічної історії.

 

Прадавнє населення України. Кам’яний вік

Українські землі населяли різні племена і народи, які мешкали на цій території вже близько 1 млн. років тому. За часів раннього палеоліту, на території  України  з’явилися  пралюди  –  архантропи.  Вони  жили невеликими  групами,  що  утворювали  первісне  стадо.  Основою  першої форми соціалізації людини були кровно родинні стосунки. Археологами знайдено  на  території  України  понад  30 найдавніших  стоянок  первісних людей – на Дністрі, Закарпатті, в Донбасі, Криму.

За доби мезоліту (10-6 тис. років тому) окреслюються перші ознаки етнічної ситуації на території України. Родова община, залишаючись головним осередком суспільства, розпадалася на невеликі господарські групи, найменшою з яких була сім`я. Відбувалося розширення меж спілкування людей, що сприяло формуванню схожої мови, самоусвідомленню певної спорідненості, що, ймовірно, знаходило вираження у спільній самоназві.

Важливим чинником розвитку етногенетичних процесів стали масштабні переселенські рухи, учасники яких поширювали свої культурні надбання на нові терени.

Балканська землеробська колонізація. Україна, як і вся Європа, не належала до територій, де зародилися первісні форми відтворювального господарства – воно було привнесене переселенцями зі Східного Середземномор’я. Переселенці з Малої Азії просувалися в Європу в двох напрямках: один – до Центральної і Західної Європи, другий – через Нижнє Подунав’я досяг на межі VІ-V тис. до н.е. Правобережної України. Переселенці несли з собою агрокультурні досягнення, спосіб життя та мову не тільки близькосхідних, а й європейських (балканських) зразків. На цій основі формувався і відповідний антропологічний тип.

Північноєвропейська (балтійська) мисливська міграція. Внаслідок затоплення великої частини балтійського узбережжя пізньомезолітичне мисливсько-рибальське населення Західної Балтії почало пересуватися в південно-східному напрямі, зайнявши простір від сучасної Данії до Сіверського Дінця, досягнувши навіть узбережжя Чорного моря в районі Криму.

 

 

Мідний (або мідно-кам’яний)  вік.

Мідний  вік  (енеоліт)  –  перехідний  етап  від  кам’яного  періоду  до епохи металу, в суспільних відносинах – перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об’єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім`ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки.

 

 

 

Територія України стала ареною протидії і взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен,  які  прийшли  з  Північно-Західної  Європи,  та  численних євразійських скотарських степових племен. Найяскравішою археологічною культурою цієї доби є трипільська культура.

Трипільська протоцивілізація (V-ІІІ тис. до н.е.) – археологічна культура бронзової доби; існувала в ІV-ІІІ тис. до н.е.; отримала назву від поселення, відкритого і дослідженого В. Хвойкою у 1890 р біля с. Трипілля на Київщині; поширена на території лісостепової і частково степової смуги Правобережної України, Молдови і Сходу Румунії; найрозвинутіша