Історія України

Природно-біологізаторська теорія. Російський вчений Л. Гумільов у своїй книзі «Етногенез і біосфера Землі» (1979 р.) стверджував, що кожний етнос має так зване «етнічне поле», або «пасіонарне поле». Під пасіонарністю він мав на увазі біохімічну енергію, яка є «двигуном подій». Пояснюючи її походження, він нагадував, що кожна людина має енергетичне поле, яке впливає на її поведінку. Внаслідок соціальної взаємодії виникає спрямована емоційна, психологічна і поведінкова цілісність, іншими словами – «єдиний ритм», що об’єднує людей і перетворює їх на етнос. Через різні обставини, і перш за все географічні, кліматичні та етнокультурні, етноси отримують різний за силою і характером заряд енергії, що й вирізняє їх серед інших та визначає їхню поведінку і діяльність. Діяльність етносів може бути пасивною і активною, миролюбною і агресивною, творчою і руйнівною тощо.

Отримавши певний заряд енергії, етноси поступово витрачають її, а потім переходять або до рівноваги із середовищем, або «розпадаються на частини, уламки», котрі потім можуть інтегруватися в інші етноси. Етногенез – процес розвитку  етносів  від їх виникнення до розпаду – може тривати

1200-1500 років, тобто  протягом  життя  приблизно 40 поколінь. Часто, але далеко не завжди етнос створює соціально-політичну і державну систему або націю-державу, яка забезпечує йому сприятливі умови існування.

Цивілізаційна концепція. Процес етногенезу зводиться до двох складників – антропогенезу (формування виду homo sapiens) й соціогенезу (зародження основних форм праці, мови, релігії і формування на цій основі людського суспільства). Такий підхід доцільний при вивченні етногенетичних  процесів  у  глобальному  світовому  масштабі. Погоджуючись із гіпотезою про єдиний центр походження людини, можна уявити, як зі зростанням чисельності населення відбувалося опанування нових територій з різними природно-географічними умовами. Відтак змінювався вихідний антропологічний тип людини, посилювалися процеси расогенезу. На цьому тлі наростали контакти між різними народами.

В основі цивілізаційної концепції покладені також фундаментальні зрушення в життєдіяльності людських спільнот, зокрема технологіях, комунікаціях, способах самозабезпечення тощо. Зважаючи на втягування в етногенетичні процеси дедалі більшого числа різних етнічних спільнот, цивілізаційний підхід дозволяє визначити притаманні їм загальні й специфічні риси, а також відрізняти їх одну від одної.

Отже, з поміж різних теорій етногенезу найприйнятнішою, на нашу думку, є цивілізаційна,  що дозволяє простежити  процеси зародження  і формування людських спільнот та з’ясувати сукупність чинників (історичних, культурних, географічних, біосоціальних та ін.), що визначають їх життєдіяльність.

Длярозумінняетнічнихпроцесівнеобхідновизначити етногенетичну еволюцію всього людства і окремих народів.

Близько 150 тис. років тому виник палеоантроп (неандерталець), а 40

-25 тис. років тому – неоантроп (кроманьйонець) – тип сучасної людини – людини розумної (homo sapiens). З цього часу поряд з удосконаленням біологічної морфології людини йшло формування людського суспільства.

За   часів   пізнього   палеоліту   (35-11   тис.   років   тому)   на   зміну первісному стаду приходить родова община. Стрижнем родової організації суспільства був рід – об’єднання кровних родичів за материнською лінією.

З появою кроманьйонців невпорядковані ендогамні статеві стосунки поступаються місцем екзогамним: виникає звичай, що забороняв шлюб між членами однієї родової групи. Це сприяло зближенню різних родів, а потім родинні стосунки сприяють консолідації родів у племена, формується племінна   організація   суспільства,   внаслідок   чого   поступово   склався родовий первіснообщинний лад.

 

На основі сукупності родових общин, пов’язаних спорідненістю шлюбних стосунків або сусідством, починає формуватися нова етнічна спільність  –  плем’я,  тобто  протоетнос.  Він  визначався  такими складовими, як спільна територія проживання, спільна, або схожа мова, усвідомлення власної самобутності й відмінності від інших спільнот.

У подальші часи (доба неоліту – VІ-ІV тис. до н.е.) були створені передумови для формування окремих спільнот – етносів. Основу для глибоких зрушень поклала «неолітична революція» – перехід від привласнюючих форм господарювання до відтворюючих (землеробство, скотарство). Основою людських об’єднань стає сім`я, яка, ґрунтуючись на кровній  спорідненості,  виступає  власником  землі,  свійських  тварин  і знарядь праці. З упорядкованістю шлюбних стосунків зміцнюється інститут роду, який ведеться за батьківською чи материнськими лініями. На цій основі починається відлік генеалогічної спорідненості. Внаслідок освоєння нових земель родова община поступово замінюються сусідською, але її члени зберігають первісні традиції та звичаї, що стають основою для формування генетичної пам’яті про своїх предків, про власне походження.

Сучасна   етнологія   не   виробила   єдиного   погляду   на   проблему типології етнічних спільнот. Древні люди жили таким спільним життям, яке називають  племінним,   що  складається  із  декількох  родів,  тобто  груп родичів,  об’єднаних  одним  предком.  Одним  племенем  народ  первісного типу не вичерпується: частіш за все він складається з декількох племен, які живуть  по  сусідству,  мають  спільну  мову,  більш-менш  однакові  звичаї, іноді воюють між собою, але частіше знаходяться у союзницьких стосунках. Такі племена створюють соплеменність, тобто групу споріднених племен.

Потім почали формуватися нові етнічні спільноти – архаїчні народності, типові для древніх спільнот. У порівнянні з соплеменностями вони вже мали кордони, внутрішньо були згуртованими, хоча і неоднорідними (крім субетносів у вигляді асимільованих соплеменностей