Історія України

Через змішування прибулих племен і місцевого населення у ІІ тис. до н.е. на території України формується нова етнічна ситуація: скотарські спільноти, почергово змінюючи й асимілюючи одна одну, шукали шляхів економічної адаптації в українському Степу. Домінуючою формою їхньої діяльності залишалося скотарство, хоча вони подекуди також займалися землеробством. З іншого боку, протягом доби бронзи в лісостеповій зоні поглиблювалися процеси відновлення традиційного землеробського стилю

 

 

 

життя. Остаточний поділ на «скотарський» і «землеробський» світи відбулися в ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. і проявилися в появі на Середній Наддніпрянщині землеробських спільнот (білогрудівська культура).

У формуванні на лісостеповому Лівобережжі зрубної культури (ХVІ- ХІІ ст. до н.е.) брало участь населення, яке рухалося з Поволжя. Лісостепове землеробське населення переорієнтувалося на скотарство. Це зумовило повернення до архаїчних суспільних стосунків і сповільнення етногенетичних процесів. Проте з подоланням кризи знову пожвавлюється землеробство. Воно утверджується в лісостеповій смузі з переходом від доби бронзи до доби заліза на зламі ІІ-І тис до н.е., а в степовій зоні провідною галуззю стає скотарство, причому в своїй найзрілішій формі – кочівництві.

 

 

Рання залізна доба (І тис до н.е. – поч. І тис. н.е.).

Головний зміст етнокультурних процесів цього періоду становлять стосунки між двома головними етнічними масивами, представленими землеробськими й кочовими спільнотами. Одним з головних чинників їхнього розвитку виступили іраномовні племена.

Іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів мігрували на територію України зі сходу кількома хвилями, змінюючи і витісняючи одне одного. Це були нащадки тих давніх індоєвропейських спільнот, які в ІV-ІІІ тис. до н.е. мігрували з дніпровського Правобережжя на схід, дісталися Ірану, Індії, Монголії. Отже, цей процес деякою мірою можна вважати поверненням скотарів індоєвропейців на свою давню прабатьківщину, хоча, як в антропологічному, так і в культурному відношенні це, безумовно, була якісно інша спільнота, що на своєму багато тисячолітньому шляху ввібрала різні етнічні елементи. Степові кочовики відігравали провідну роль у налагодженні взаємозв’язків між чорноморськими грецькими містами-поселеннями і землеробським населенням України, яке таким чином наближалося до античної цивілізації.

Кіммерійський період став важливим етапом етногенезу українців, коли на тлі доволі строкатої етнічної ситуації кінця ІІ- другої половини І тис.  до  н. е.  вирізняється  чорноліська  культура,  що  стала  невід’ємною органічною ланкою тривалої культурно-історичної еволюції населення українського Подніпров’я.

Антична цивілізація. Грецька цивілізація відзначається своєю унікальністю серед інших цивілізацій Стародавнього світу. Греки були єдиним з усіх давніх народів, котрому поталанило вийти на магістральний шлях історичного процесу, що поєднав античний світ з європейською цивілізацією Нового часу.   Майбутні   українці   мали   змогу   контактувати   з   найпотужнішою

 

 

 

цивілізацією того періоду, виробити в собі на рівні генетичної пам’яті потяг до ідеалів особистої свободи. Міста-поліси: Ольвія (Миколаїв), Тіра (Білгород-Дністровський), Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч).

Масштабні етнокультурні зрушення в Україні відбулися за скіфської доби (VІІ - ІІІ ст. до н.е.) в розрізі стосунків між грецькими північно- чорноморськими колоніями, скіфами, а також населенням Лісостепу, що простягався від Верхнього Дністра до Дніпра і середньої течії Ворскли.

Скіфське царство – одне з перших утворень у Східній Європі, заснованих на завоюванні з метою експлуатації переможених. У попередні часи племінні об’єднання створювалися у вигляді союзів для досягнення спільних ідей, а війни між племенами велися головним чином за території і призводили до знищення чи вигнання одного племені іншим. Експлуатація поширювалася не в середині племені, а між племенами. Одна частина – царські скіфи – володарювали над іншими. Скіфське «царство» знаходилося на межі перетворення у державу.

Населення лісостепової зони в цей час переживало процеси внутрішньої консолідації, що проявилося у виникненні міжплемінних об’єднань, центрами яких були великі городища. Піднесення орного землеробства сприяло виходу цього етнокультурного масиву з ізоляції та розвитку торговельних зв’язків із грецькими колоніями.

Сучасні вчені по-різному окреслюють історико-етнографічні межі Скіфської держави. Вирішення цієї проблеми передусім залежить від визначення її етнічного характеру. Якщо вважати Скіфію моноетнічним утворенням, що складалося зі скіфів, то її кордони можна обмежити північно- причорноморським степом. Якщо вважати Скіфію поліетнічним об’єднанням, то до її складу слід включати не тільки територію українського Степу, але й Лісостепу, де проживали численні племена та народи. Останній підхід вважається більш сприйнятливим, бо між скіфами та іншими етнічними спільнотами існувала чітка система взаємозв’язків і васальної залежності.

У   Лісостепу   мешкали   племена,   які   зазнали   потужного   впливу скіфської культури, але в генетичному відношенні були нащадками носіїв попередніх культур. У зв’язку з цим виникає чимало проблем щодо етнічної ідентифікації населення Лісостепу, де вчені відокремлюють близько десяти локальних етнографічних груп. Більшість вчених погоджується з тим, що скіфи-орачі,    які    мешкали    на    лісостеповому    Правобережжі,    мали

«праслов’янське» (чорноліське) коріння. Проте відкритим залишається питання щодо локалізації скіфів-землеробів. Є припущення, що можливо в цьому регіоні жили скіфи-скотарі, а скіфів-землеробів просто не існувало.